Глава 2

Не налажати. Не налажати… Повторюю подумки, але тіло живе власним життям. Сіпнувшись, як сполохана пташка, намагаюся відсахнутися. Але Костянтин, вочевидь, передбачив це. Його руки міцно тримають мене за потилицю й поперек — ні на міліметр не усунутись. Губи шарпають мої в грубому владному поцілунку, ніби він ним затверджує своє право володіти мною. Всі інстинкти бунтуються…

Не налажати… Не налажати…Всі мають повірити, що наш шлюб справжній. 

Мені знадобилося кілька довгих секунд, а може, і десятків секунд, щоб опанувати себе й поступитися. Не так щоб відповісти, але хоча б припинити непомітно опиратися й покласти руки на його плечі. Поплисти за течією.

Варто мені здатися, як Костянтин пом'якшує поцілунок. І разом із тим — поглиблює. Його смак і запах заповнює рецептори, тільки я абсолютно нічого не відчуваю, крім бажання, щоб це якомога швидше закінчилося. Ні, я ніколи не захочу цього чоловіка по-справжньому. Я поруч із ним почуваюся мишкою в лапах тигра. Які почуття можуть бути? Тільки страх і бажання не потрапляти під його пильну увагу.

— Непогано, — шепоче під бурхливі оплески гостей, розірвавши поцілунок. — Можна списати на ніяковість молодої нареченої, — хмикає.

— Мені справді ніяково. Незручно, коли до мене стільки уваги, — відповідаю, щоб якось згладити ситуацію й ховаючи обличчя на його плечі, ховаючись від свідків цього дійства, яке має бути виключно інтимним, а не на публіку.

Певне, зараз збоку й справді все виглядає так, ніби причина моєї недоречної поведінки — виключно ніяковість. Ховаюся в обіймах чоловіка, червоніючи й уникаючи поглядів, від розгубленості сама тулюся до нього. А він притискає мене до себе, погладжуючи спину й торкаючись губами скроні. Ідеальна картина.

Тільки доводиться все ж повернутися до зали, щоб зробити кілька знімків. Вичавлювати із себе щасливу усмішку, линути до чоловіка, якого абсолютно не сприймаю в тій ролі, яку доводиться грати. Це дуже складно, виявляється — прикидатися закоханою в одного, коли серце болить через іншого.

Я намагаюся не думати про Святослава. Щосили стараюся викреслити його з думок, спогадів, серця. Але, здається, він проник під шкіру, просочився в кожну клітинку, в'ївся на рівні підкірки, пульсує в крові. А на місці серця тепер пошарпане шмаття, яке постійно болить і стікає кров'ю.

За кілька хвилин ми проходимо до іншої частини зали, приймаємо привітання, поки тут прибирають все зайве, щоб розчистити місце для танцювального майданчика. Попереду ще танець, який насилу виходить пережити. Тільки тому, що Костянтин впевнено веде, пришпиливши мене до себе міцною рукою, мені вдається бодай якось попасти в ритм. 

Наступні хвилини, навіть години зливаються у якийсь скажений марафон. Ми спілкуємося з різними людьми, обличчя яких уже практично не розрізняю. Іноді відпочиваємо, сидячи за столом. Їмо, п'ємо, слухаємо привітання й тости. Мені доводиться викручуватися, щоб не пити, то непомітно підливаючи собі лимонад замість шампанського, то вдаючи, що п'ю, а насправді лише торкаючись губами келиха.

Мені здавалося, що непомітно, але Костянтин, звісно ж, все бачить. Інакше й бути не могло, бо ми майже весь час разом. Мені лише на кілька хвилин вдалося вислизнути від нього, щоб потеревенити з Ясею сам на сам. Ну і прийняти привітання від кількох дівчат. Але не встигаю я з усіма поспілкуватися, як поруч з'являється Костянтин і забирає мене до столу, стримано перепросивши перед дівчатами. 

— Їм все одно, крім цієї Ясі. Чхати на тебе. Не варто старатися бути люб'язною, — тихо каже чоловік, повернувшись до мене й закинувши руку на спинку мого стільця.

— Мені ще з ними вчитися, — бурчу у відповідь, втупивши погляд у тарілку.

Цієї миті хтось, вирішивши, що мало їм милуватися новоспеченим подружжям, починає волати "гірко". Інші підхоплюють, а мені хочеться провалитися під стіл.

— Просто розслабся, я сам усе зроблю, — "заспокоює" Костянтин, обпікаючи подихом вухо.

Це пекло триває ще кілька разів протягом вечора, де нам доводиться то позувати для світлин, то цілуватися на публіку, а іноді танцювати. Під кінець святкування я вже настільки виснажена морально й чомусь фізично, що й справді "розслабляюсь" і дозволяю Костянтину робити все самому, не відчуваючи внутрішнього опору, а лише з нетерпінням чекаючи миті, коли цей жах нарешті закінчиться.

На відміну від мене, Костянтин не обмежує себе у випивці. Та і навіщо йому? Це мені не можна, а чоловік, що не п'є на власному весіллі, хай і фіктивному, або хворий, або дурний. Ні на першого, ні на другого він не схожий, тож п'є, і чатувати мене так пильно зрештою перестає. Взагалі дивує така опіка. Тут повно охорони, в тому числі й замаскованої під гостей, тому особисто я почуваюся спокійною.

Якоїсь миті, відчуваючи, що мені бракує повітря й хочеться відпочити від гучного натовпу, підводжусь і прямую спершу до вбиральні. І, звісно ж, як я й думала, в мене з'являється "хвіст". Обличчя одягненого у цивільне чоловіка мені знайоме, бачила його серед охорони Костянтина, тому точно знаю, що він пильнує мене. Але мені хочеться трішки простору, тому прямую надвір, де охоронцю доведеться спостерігати за мною на відстані.

Кілька хвилин, прослизнувши повз веселий натовп, стою осторонь, вдивляючись у зоряне небо. На очі просяться сльози, але я намагаюся їх відігнати. Розбите серце — це не найгірше, що може статися в житті. Скільки людей так живуть, без взаємного кохання або й зовсім самотні? І я зможу. Головне, що ми з мамою тепер у безпеці. Що Костянтин погодився допомогти й поводиться порядно. А свій несвідомий страх перед ним якось здолаю. Сьогоднішній день пережити залишилося, і житимемо кожен своїм життям, дотримуючись угоди.

— А я все думав, чому ти мене відшиваєш.

Повертаюсь на голос. Поруч стоїть Міха, теж дивиться кудись вдалечінь, вдає безтурботність, але з тону і єхидної посмішки розумію, що не привітати мене, звісно ж, підійшов.

— Чого тобі треба? — ціджу крізь зуби й краєм ока вихоплюю вдалині того самого охоронця, який поглядає в наш бік. Це заспокоює, Міха не зробить мені нічого. Та й стільки свідків навколо… Хіба що уїдливими словами діставати може. А слова — коли на людину начхати, вони не ранять.