Глава 1

— Хіба нам обов'язково одружуватися? Не можна домовитися, підписати якийсь договір, наприклад? Якщо ви кажете, що хочете нас захистити в пам'ять про дружбу з моїм батьком…

— Це так не працює, Злато, — перебиває мене Костянтин, хитаючи головою. — По-перше, я вклав чималу навіть за моїми мірками суму у ваш бізнес, і я свої гроші планую повернути. По-друге, щоб гарантувати вам безпеку, недостатньо просто сказати, що ви тепер під моїм захистом. Для цього повинні бути підстави, достатньо вагомі й кричущі, щоб ні в кого не виникло сумнівів. Нас повинні вважати сім'єю. І припини мені, нарешті, викати, — додає з кривою посмішкою.

З тієї розмови минуло два тижні, але мені так і не вдалося звикнутися з думкою, що Костянтин вже зовсім скоро стане моїм чоловіком, а щоб звертатися до нього на ти, доводиться робити над собою зусилля. Він відклав весілля до того дня, поки мама не одужає. І ось цей день настав. Сьогодні ми станемо чоловіком і дружиною, сім'єю…

Як і не вдалося мені за цей час звикнути до будинку, який на найближчі місяці, а то й роки, стане моїм домом. Тут все чуже, холодне, байдуже, що стіни, що люди. Те, що я спершу сприйняла за зневагу чи зверхність з боку персоналу, насправді вишкіл. Правила, яких беззаперечно дотримуються — мовчати, якщо тільки до тебе не звертаються, бути непомітними, не набридати, тримати суворо дистанцію, і не дай боже муляти перед очима господаря. Крім охорони й домоправительки, хоча й ці поводяться вкрай стримано. Більше охоронці не дозволяють собі в мій бік дурних жартиків. Можливо, Костянтин наказав, а може, самі зрозуміли, почувши про весілля. 

Перший час я намагалася зав'язати дружні стосунки з хатніми робітницями, бо звикла, що в нас, поки ще тато був живим, було заведено інакше. Вони не лише працювали на нас, а були близькими людьми, з якими можна потеревенити, які можуть звернутися до господарів у разі потреби. Не було відчуття, що вони чужі. Тут усе інакше. Зрозумівши, що дівчата від мене сахаються, як від прокаженої, і дивляться наляканими очима, я припинила ці спроби.

Марта, крім гордовито задертого підборіддя й твердого тону, теж собі нічого зайвого не дозволяє, тому не звертаю на неї уваги. Статус домоправительки дозволяє їй почуватися впевнено, а мені головне, щоб не діставала мене. Решта мене не обходить. Все одно я тут тимчасово.

З навчанням теж вдалося владнати питання. На пари мені їздити не довелося, лише на тести та екзамени під пильним наглядом охорони, щоб закрити сесію. Тепер же навчання позаду до осені, а там, сподіваюся, вже матиму більше свободи, не боячись за свою безпеку.

Маму кілька днів тому виписали, тепер вона вдома, хоча ще перебуває під наглядом лікарів. Я її з моменту розмови в лікарні поки що не бачила, але телефоном ми спілкуємося майже щодня. Сьогодні ось побачимося…

А ще щодня згадую про Свята. Як би мені не хотілося викреслити його зі своїх думок, але не виходить. І як сказати про вагітність — теж гадки не маю. Не йому, звісно. В момент слабкості я один раз не витримала, подзвонила йому. Але виявилося, що абонент поза зоною досяжності. Або ж просто змінив номер, щоб я не набридала йому.

— Ну що, готова? — до приміщення, де мені наводять красу, вихором вривається Яся, сяючи, мов новорічна ялинка. Таке відчуття, ніби сьогодні в неї весілля, а не в мене. — Е-е, ану зітри кислий вираз, ти маєш усміхатися й випромінювати щастя, — зауважує, варто їй було зустрітися зі мною поглядом.

— Хвилююся, — відповідаю стримано, адже поки ми не самі, відкрито говорити не можемо.

Майстрині закінчують наводити мені красу. Останні штрихи — і я готова. Мінісалон організували просто в одному з приміщень ресторану, де відбудеться святкування весілля. Сьогодні запланована урочиста церемонія, після чого, власне, саме святкування з купою гостей, кількома репортерами й блогерами, які мають висвітлити цю "гучну" подію. Сам Кернес Костянтин, відомий бізнесмен одружується. Звісно, всім кортить дізнатися, хто примудрився захомутати запеклого холостяка, красеня й багатія на додачу.

Нам же потрібно, щоб і справді дізналися всі, і посягання на успадкований від батька бізнес закінчилися, разом із посяганнями на мене й мою маму. Маму тому й забрали з лікарні до повного одужання, бо одну з медсестер підкупили, щоб вона замість ліків ввела зовсім інший препарат. Охорона, на щастя, щось запідозрила й зупинила її. Після цього лікування мама продовжила вдома під наглядом надійних лікарів і перевірених медсестер.

Як би мені не кортіло втекти з власного весілля, але якби не Костянтин, з яким я і маю одружитися, я б уже була круглою сиротою. Що було б зі мною — навіть думати не хочу.

— Тільки не смій плакати, — суворо вимовляє подруга, щойно ми опиняємося наодинці. — Зіпсуєш таку красу.

Я навіть дивитися на себе не хочу. Впевнена, майстрині постаралися, а мені насправді байдуже, який вигляд я маю.

— Я не збираюся плакати. Просто… я наче сторонній глядач, а не безпосередній учасник. Не можу досі усвідомити, що виходжу заміж. 

— Знаєш, всі наречені приблизно так само й почуваються, — пирхає Яся. — Давай, ходімо. Порушимо всі традиції, поведу тебе до вівтаря.

Усміхаюся, обіймаємось. Шкода, що тато не дожив до цієї миті. Хай весілля і липове, але мені його підтримки бракує страшенно. 

Взагалі мене мав вести один із людей Костянтина, щоб усе мало пристойний вигляд, але ми й справді вирішуємо порушити традиції. Під здивовані погляди присутніх, що зібралися у величезному приміщенні, до встановленої арки, де вже чекає Костянтин, мене веде Яся. Гордо задерши голову, вона тримає мене під руку, на вході відпихнувши чоловіка, який збирався вести мене до вівтаря.

Костянтин, примружившись, дивиться на цю маленьку виставу, але, здається, не злиться. Не скажу, що звикла до нього за цей час, але вже трохи навчилася розрізняти невдоволення і його спокійний стан, який на перший погляд від невдоволення не дуже й відрізниш. Мама усміхається і сяє від щастя, наче я й справді виходжу заміж. Хоча я справді виходжу, але ж вона знає, що шлюб фіктивний. Принаймні хоч хтось випромінює щиру радість.