Розділ 16. Хатина у горах

Дорога до хатини батька зайняла майже добу. Спочатку потяг, що повільно повз крізь засніжені поля, потім найманий віз, бо громадський транспорт туди не їздив і нарешті довгий підйом по вузькій стежці у гори. 

Чим вище я підійматися, тим легше ставало дихати. Тут нагорі ще в усю панувала зима, коли в містах вже почав танути сніг. Не було чути ні птахів, ні звірів, ні, слава богам, дзвінка мого телефону, який я розрядив і засунув на саме дно рюкзака.

Старий мисливський будинок з’явився несподівано, за черговим поворотом стежки. Він стояв на невеликій галявині, оточеній лісом. Чорний від часу дерев’яний зруб, що вріс у землю, забиті дошками вікна, похилений димар. Він виглядав мертвим. Ідеальне місце для того, хто відчував себе так само.

Батька не було вже понад десять років. Я не приїжджав сюди з дня його похорону. Зірвавши іржавий замок з дверей, я увійшов всередину та відразу чхнув від великого шару пилу, яким припали меблі за багато років.

 Пройшовши вітальнею відкрив прості дерев’яні двері старої моєї спальні. У напівтемряві через зачинені вікна я розгледів обриси столу та ліжка, вкритого вицвілою ковдрою. Усе було саме так, як у день мого від’їзду.

Діставши з кишені пальта оксамитову коробочку з підвіскою я довго дивився на неї, а потім, зціпивши зуби, поклав на запилену поличку над ліжком. Поруч із книжками та стрілою з вже не білим пір'ям. Це було минуле. І воно мало залишатися тут.

Перша ніч була найважчою. Холод пробирав до кісток, попри те, що розпалив камін. Я лежав на дивані дивлячись як танцюють тіні на стелі та в кожній бачив її обличчя. Варто було мені лиш закрити очі, як із задвірків свідомості лунав її веселий щирий сміх, а голос казав: «Ми обов'язково ще знайдемо тобі когось!». 

Біль у грудях був настільки сильним, що мені здавалося, я вмираю. Але я не вмирав, я просто занурювався у глибоку, чорну безодню, яка позбавляла мене бажання рухатися, їсти та дихати.

Ранок приніс усвідомлення: якщо нічого не робитиму, я просто замерзну в цьому будинку. І це було б занадто легким виходом. Тому я змусив себе встати. Наступні кілька днів перетворилися на суцільний конвеєр фізичної праці. Я працював до знемоги, доки м'язи не починали кричати від болю. Я ремонтував похилений дах, забиваючи нові дошки, рубав дрова, виміщаючи всю свою лють та відчай на товстих полінах. Я чистив димар, вкриваючись сажею з ніг до голови, і мені здавалося, що я очищаю себе від усього того магічного лушпиння, яким обріс у місті.

Я намагався жити як звичайна людина. Готував собі їжу, набирав воду в джерелі за будинком, прасував одяг. Фізична втома допомагала. Вона притупляла емоційний біль. Коли ти засинаєш, ледь донісши голову до подушки, у тебе немає сил на спогади.

Але минуле все одно тиснуло на мене. Воно було всюди. В запаху старої ковдри, в скрипі підлоги, в шумі вітру за вікном. І найголовніше — воно було на стіні над каміном, де висів лук батька. Старий, потертий, виготовлений із цільного шматка ясена, він не був магічним, як луки Елітного відділу. Це була звичайна зброя смертного мисливця. Але батько володів ним віртуозно. Він міг влучити в око білки з п’ятдесяти метрів. Можливо саме це привабило колись мою маму.

Час від часу я зупинявся посеред кімнати та дивився на цей лук. Мої пальці свербіли, згадуючи відчуття натягнутої тятиви. Деякий час я боровся з тим, щоб зняти його, але кожен раз зупинявся знаючи що тоді не зможу втриматися від бажання зробити постріл. Врешті щоб не робив та як не ховався від себе я все ще залишався сином Діни — богині полювання.

Відвернувшись від лука я знов взявся за сокиру, щоб врешті зробити нову раму для вікна. Працювати з деревом було безпечніше. Це не змушувало мене думати про те, що я успадкував прокляття своїх батьків: бути нездатним на звичайне, людське кохання, і приносити лише біль тим, хто поруч.

Пройшов майже місяць. Хатина виглядала краще — дах не протікав, у вікнах було скло (яке я вставив власноруч), камінна труба почищена та відреставрована. Але всередині мене все ще було порожньо.

Стискаючи у долонях чашку ароматного чаю, я вийшов на ґанок, сівши на сходинку. Небо вже розфарбувалося в помаранчеві кольори, щоб зовсім скоро засяяти зірками. Мегс в місті можливо зачиняє свою крамницю, втомлена після Дня Весняного Рівнодення, але щаслива, що реалізувала всі тістечка. Можливо, вона згадує мене. Можливо, думає, куди я зник. А може, просто тішиться, що я не заважаю їй своїми «невдалими жартами».

Посміхнувшись кутиками губ, я зробив невеличкий ковток чаю. Повітря пахло хвоєю та теплом. Жодного аромату шоколаду та кави. Це було те, чого я хотів.