Розділ 15. Здається з мене досить

Я стояв перед зачиненими дверима крамниці «Закоханий купідон», стискаючи у правій руці букет білих лілій — її улюблених квітів. На годиннику була восьма вечора. Вулиці міста вже спорожніли, закохані пари розбрелися по ресторанах та квартирах. 

Зробивши глибокий вдих, відчуваючи, як морозне повітря обпікає легені, штовхнув двері. Дзвіночок дзенькнув, сповіщаючи про моє прибуття. Крамниця виглядала так, ніби тут щойно пройшов ураган: порожні вітрини, гори брудного посуду, розсипана по підлозі цукрова пудра, яка змішалася з брудними слідами від взуття. Повітря було важким, просякнутим запахом паленої карамелі та кави.

За стійкою, спираючись на неї обома ліктями та сховавши обличчя в долонях, стояла Мегс. Вона виглядала абсолютно виснаженою. Її незмінний фартух був вкритий плямами всіх можливих кольорів, світле волосся розтріпалося, а плечі важко опускалися з кожним подихом. Почувши дзвіночок, вона здригнулася і повільно підняла голову.

— Ми зачинені... — механічно прошепотіла вона, але її погляд сфокусувався на мені. — Ох, Джофрі. Це ти.

Вона спробувала посміхнутися, але усмішка вийшла жалюгідною і зламаною. Я підійшов ближче, ховаючи букет за спиною. Серце гупало в грудях так сильно, що здавалося, відлуння розноситься порожньою крамницею.

— Важкий день? — тихо спитав я, зупиняючись по той бік стійки.

— Ти навіть не уявляєш, — вона важко зітхнула і провела тильною стороною долоні по чолу. — Я спекла триста капкейків у формі сердець. Триста, Джофрі! Мені здається, я більше ніколи в житті не зможу дивитися на рожевий крем. Мої духи-помічниці зараз наводять лад на кухні. А як у вас?

— Пережили. Мої колеги зараз на корпоративі до дня народження Офелії. Я тут подумав… — я зробив паузу, збираючись з думками. — Мегс, послухай... Я прийшов не просто так. Мені треба дещо тобі сказати. Це важливо.

Я почав виводити руку з квітами з-за спини, але Мегс раптом перебила мене. Її очі наповнилися таким глибоким, щирим співчуттям, що я на мить закляк.

— Ох, Джофрі... Тобі не треба нічого казати. Я все знаю, — вона простягнула руку і м'яко накрила мою долоню, яка лежала на стійці. Її пальці були холодними, але жест був сповнений ніжності. 

— Знаєш що? — мій голос ледь помітно здригнувся.

— Про Олівію, — Мегс сумно похитала головою. — Вона написала заяву та поїхала додому, до своєї матері. Джофрі, мені так шкода.

Я завмер, так і не діставши букет повністю.

— Тобі шкода... через Олівію?

— Звісно! — Мегс стиснула мою руку сильніше. В її очах блиснули сльози втоми та жалю. — Я чула, що ви перед цим посварилися і вона вибігла з кабінету у сльозах. Але, я ж знаю тебе, ти й мухи не образиш. Може ще налагодиться?

Вона дивилася на мене з жалістю, думаючи, що через власну дурість втратив шанс з іншою дівчиною. Весь мій світ, який я так старанно намагався склеїти останні дні, похитнувся і почав розсипатися на друзки.

— Мегс, справа не в Олівії. Я ж казав тобі... — я зробив останню, жалюгідну спробу пробитися крізь цю глуху стіну. — Моє серце розбите не через неї. Воно розбите, бо людина, яку я кохаю, вперто мені не вірить.

Ельфійка сумно всміхнулася, погладивши мене по руці.

— Я знаю, як це боляче — бути відкинутим. Але ти не повинен здаватися і закриватися в собі, — вона подивилася мені прямо в очі, і наступні її слова прозвучали як смертний вирок. — Нічого, Джофрі. Не сумуй. Ти такий хороший та розумний. Ми з тобою обов'язково ще знайдемо тобі когось. Твоя ідеальна дівчина десь є, просто ти її ще не зустрів. А поки можеш бути впевненим, що я завжди поруч, щоб підтримати тебе, як твоя найкраща подруга.

«Ми з тобою ще знайдемо тобі когось».

Усередині мене запанувала абсолютна, дзвінка порожнеча. Більше не було ні злості, ні відчаю, ні бажання боротися. Я дивився на її сповнене щирого бажання допомоги обличчя і розумів: я ніколи не переможу. Вона створила у своїй голові образ хорошого, розумного та надійного друга. І щоб я не робив, це нічого не змінювало. 

Вона одна з небагатьох знала моє минуле. Знала, що я зробив для своєї сім’ї. І все одно продовжувала бачити у мені те чим я не був. Для неї мої почуття були лише абстракцією, мої слова — метафорами, а мій біль — тимчасовими труднощами, які можна вирішити за допомогою шматочка шоколадного торта. Френдзона — це не стіна, яку можна зламати, це прірва. І я щойно долетів до самого дна.

— Так, — мій голос прозвучав на диво рівно та спокійно. — Ти маєш рацію.

Я повільно витягнув руку з-під її долоні та нарешті витягнув з-за спини букет білих лілей, поклавши на стійку.

— Що це? — Мегс здивовано кліпнула очима, дивлячись на квіти.

— З Днем Кохання, Мегс, — я відступив на крок назад. — Дякую за все.

Розвернувшись, не чекаючи відповіді, я пішов до виходу,

— Джофрі! Почекай! А як же еклери? Я залишила для тебе... 

Стиснувши щелепу, я змусив себе промовчати та вийти з крамниці. Вулиця зустріла мене морозним повітрям. Від холоду почало щипати щоки. Я не відразу зрозумів, що по ним котяться великими краплями сльози. Це був кінець.

В очі впало яскраве світло на верхньому поверсі офісу «Чарівної Офелії». Думка, що там лунає музика і всім весело викликала у мене дивну посмішку.

«Хоч комусь зараз добре» 

Навряд богиня буде в захваті з того, що я збирався зробити, але вона сама казала, що мені треба щось змінювати. Зайшовши в будівлю, я піднявся до свого порожнього кабінету. Там було тихо, ніхто не мугикав пісні, не стукав підборами по дерев’яній підлозі, не милувався собою перед величезним дзеркалом. Від цього було якось дивно. 

Скільки я себе пам’ятав тут, біля мене постійно хтось був. Лінар, який терпів коли під час депресивних епізодів усе валилося у мене з рук. Богиня — яка притягнула мене сюди та дала роботу, коли інші розводили руками та казали, що без досвіду не візьмуть. Навіть Олівія, з якою я ледь встиг пропрацювати місяць. Мені було неймовірно шкода, що в моєму серці не знайшлося місця для цієї чудової дівчини.