Розділ 9. В якому я руйную щастя своєї подруги

Робочий день розпочався підозріло добре. Коли я увійшов до кабінету, фіалки Олівії ледь світилися м’яким лавандовим кольором, похитуючи бутонами в такт пісні, яку мугикала моя напарниця.

Вона сиділа за столом і швидко клацала мишкою. 

— Ти сяєш, як нова монета, — зауважив я, вішаючи пальто. — Нам дадуть премію?

Олівія рвучко обернулася, ледь не перекинувши ліктем купу папок.

— Можливо! — захихотіла вона. — Я знайшла помилку в алгоритмі підбору пар. Пам’ятаєш, кілька днів тому стихійника постійно зводило з мавкою, а для вовкулак система вперто шукала вегетаріанців? Я в шоці взагалі від статистики їхніх розлучень!

Я здригнувся, згадавши кількість скарг минулого тижня.

— І ти… що зробила?

— Виправила код. Опля! І тепер все працює ідеально, — вона невинно кліпнула очима.

Я впав у своє крісло, недовірливо дивлячись на неї.

— Сама? Без дозволу IT-відділу? 

— Ну, вони вічно зайняті, а я просто змінила кілька рядків. Тітка Офелія казала, що ініціатива вітається! — вона хитро посміхнулася і крутнулася в кріслі. — Давай протестуємо, поки нас не звільнили?

Наступні кілька годин ми провели, перевіряючи оновлений алгоритм. Олівія не брехала: база працювала напрочуд добре, підбираючи пари з лякаючою точністю. Робота, на яку я зазвичай витрачав цілий день, була виконана до полудня. Якраз коли мій шлунок нагадав про себе гучним бурчанням, напарниця потягнулася та легко встала з крісла.

— До речі, ти не забув? — Олівія підхопила свій плащ. — Обід! Мегс казала про щось «особливе».

При згадці про Мегс мій шлунок зробив сальто, а серце — потрійний тулуп. Вчорашня розмова все ще гріла душу. «Ти найкращий… Ти справжній…». Ці слова крутилися в голові, як заїжджена платівка з улюбленою піснею.

— Я пам’ятаю, — я намагався, щоб голос звучав байдуже, але вийшло скоріше мрійливо. — Хіба можна відмовити, коли тебе кличуть на «особливе»?

— Тоді ходімо! 

«Закоханий купідон» зустрів нас гулом голосів і ароматом шоколаду. Мегс, як завжди, пурхала за прилавком, але, помітивши нас, одразу ж махнула рукою в бік зарезервованого столика біля вікна. На ньому вже стояла табличка «не займати» намальована рожевим маркером від руки.

— Як думаєш, що вона приготувала? — прошепотіла Олівія, сідаючи.

 — Знаючи Мегс, це може бути що завгодно: від торта у формі нашого офісу до живого пряникового чоловічка, — відповів я.

За хвилину підбігла Мегс. Зовнішньо вона виглядала, як завжди, але в її очах палав шалений вогник. 

«Чи не випила ти перед цим келих ігристого?»  

— Привіт, мої любі! — вона поставила перед нами тацю. — Готові?

— Ми заінтриговані до смерті, — зізналася Олівія. — Відкривай!

Мегс урочисто підняла кришку. На тарілці лежали два тістечка. Вони були ідеальні. Невеликі, у формі розбитого серця, що з’єднане золотим кремом.

— Це «Фенікс», — оголосила Мегс. — Шоколадний бісквіт з перцем чилі, щоб підбадьорити, і начинка з солоної карамелі. Як то кажуть, щоб кохання повстало, як фенікс із попелу.

— О боги, — простогнала Олівія, відкушуючи шматочок. — Це божественно!

Я теж спробував. Смак був вибуховим — спочатку солодкий, потім гострий. Як саме кохання.

— Дякую, — Мегс сіла поруч зі мною, підперши підборіддя долонею. Вона дивилася на мене з тією самою теплотою, від якої мені хотілося одночасно співати та вити на місяць. — Але насправді тістечка, це лише привід. Вона зробила паузу, нервово поправляючи серветку. — У мене є новина. І мені потрібна ваша… гм… професійна консультація. Особливо твоя, Джоф.

Всередині мене щось напружилося. Інтуїція раптом заверещала сиреною повітряної тривоги.

— Я слухаю, — повільно сказав я, відкладаючи виделку.

— Розумієте… — Мегс набрала повні груди повітря. — Я познайомилася з деким.

Світ навколо хитнувся. Звуки кав’ярні раптом стали глухими, ніби я опинився під водою.

— З деким? — перепитала Олівія, радісно посміхаючись. Вона, звісно, не чула, як тріщить моє серце. — Це чудово, Мегс! Хто він?

— Його звати, — Мегс замріяно закотила очі, — Саймон. Він  художник. Малює портрети на набережній. Ми зустрілися, коли я віддавала замовлення одній своїй клієнтці.  Він такий… вільний. Такий загадковий. І в нього дуже мила родимка над бровою.

«Художник. Загадковий. Вільний», — мій внутрішній голос плювався отрутою. — «Переклад: безробітний, дивний, безвідповідальний».

Але вголос я видавив:

— Радий за тебе.

Це прозвучало настільки сухо, що нагадувало сухар трирічної давності. Але Мегс цього не помітила.

— Так от! — продовжувала вона, хапаючи мене за руку. — У нас сьогодні ввечері перше побачення. І я подумала… Джофрі, ти ж можеш перевірити? Ну, по базі.

— Перевірити що? — тупо запитав я.

— Нашу сумісність! — вигукнула вона. — Я знаю, це заборонено, але… будь ласка! Я просто хочу знати, чи варто мені одягати ту червону сукню, чи краще не витрачати час. Ти ж зробиш це для мене? Для своєї найкращої подруги?

Вона дивилася на мене своїми великими очима. У них була надія, довіра та абсолютна, вбивча сліпота. Це був контрольний постріл. Прямо в голову.

— Мегс, — почав я, намагаючись забрати руку, але вона тримала міцно. — База даних, це…

— Джофрі! — перебила вона. — Ну один разочок! Начальство не дізнається. Якщо що Олівія тебе прикриє! — на це Олівія радісно кивнула. —  Ну будь ласочка! Я приготую тобі шоколадний торт з вишнею. На два яруси.

«Шоколадний торт, ось яка ціна мого розбитого серця» 

— Я можу подивитися сама! — запропонувала Олівія. — Тільки трохи розберуся в програмі.

— Я сам. Давай прізвище, — видихнув я. 

— Саймон Милий! — пропищала Мегс, плескаючи в долоні. — Ти найкращий! Я знала, що ти не відмовиш!

— Так, я найкращий, — пробурмотів я, підводячись. Апетит зник остаточно. — Ми перевіримо і надішлемо тобі смс. А зараз нам пора. Робота кличе.