Розділ 8. Срібний лук та приставучі фіалки

 Джофрі

Я дивився на бенто-торт, що тепер стояв на моєму столі та не вірив своїм очам. Олівія у цей час готувала чай. Запах шоколаду та вишні миттєво витіснив запах смутку. Кутики губ сіпнулися вгору, перетворюючись на вдячну посмішку. Мегс знала, як мене розрадити.

Поставивши на стіл дві повні чашки, Олівія підсунула свій стілець до мого.

— Не варто було… — почав я.

— Я бачила який ти був засмучений після того випадку нагорі. Мені хотілося просто підняти тобі настрій. 

— Це тобі твої фіалки наспівали? — несподівано хихикнув я, кинувши погляд на горщик з квітами, що нарешті світився рівним фіолетовим світлом. Згадалося, що зранку їх колір був майже червоним. «Цікаво, що б це могло значити?» — Можу сказати, що це безпрограшний варіант.

Вона посміхнулася, роблячи перший ковток.

Решта дня пройшла на диво продуктивно. Вечір зустрів мене звичною тишею квартири. Відразу після вечері зателефонувала Мегс. Я лежав на ліжку, витягнувши ноги й вже хвилин десять слухав її голос у слухавці.

— …і тоді я їй кажу: «цей тортик екстрена психологічна допомога», — щебетала Мегс.

— То ти здала всі мої гастрономічні слабкості першій зустрічній? — удавано обурився я, хоча насправді мені було приємно.

— Олівія не перша зустрічна! Вона твоя напарниця і, між іншим, дуже за тебе хвилювалася, — голос Мегс став серйознішим. — Вона розказала, що тебе ображали ті павичі з елітного відділу.

Я хмикнув, перебираючи пальцями китиці на покривалі.

— Ну, не зовсім образили. Просто нагадали де моє місце.

— Дурниці! — гаряче заперечила Мегс. Я майже бачив, як вона зараз махає руками, розсипаючи борошно. — А ще вона питала: чи знаю я чому ти сидиш у кабінеті, а не з елітою?

Я напружився.

— І ти їй сказала?

— Звичайно ні, — обурилася вона. — Я сказала, що не можу розказати чужу таємницю. Якщо захочеш, ти все розкажеш сам.

— Не розкажу, — сказавши це зрозумів, що вона все може дізнатися від своєї тітки. — Як гадаєш, Офелія їй розкаже?

Мегс хмикнула і на деякий час замовкла.

— Думаю, що ні. Те що сталося у твоїй сім’ї це тільки твоя справа. Олівія, до речі не сильно наполягала на відповіді. Якщо тебе це так цікавить. Придивись до неї. Вона непогана дівчина.

— А я невдаха.

— Джофрі! — гаркнула вона так, що я ледь не впустив телефон. — Я сказала їй, що ти найкраща людина яку я знаю! Що ти добрий, розумний і надійний. А ті набундючені бовдури з еліти тільки й можуть, що виконувати накази й красуватися перед дзеркалом. Вони порожні, Джофрі. А ти… ти справжній. Я вважаю, що ти колись міг би працювати там. І навіть перевершити Фелікса!

В горлі став клубок. Вона захищала мене. Так палко, так щиро. Як сестра захищає брата від шкільних хуліганів. Це було так солодко і так гірко водночас.

— Дякую, Мегс, — тихо сказав я, коли зміг говорити. — Але, чесно кажучи, я краще вдавлюся річним звітом, ніж буду працювати в тій компанії самозакоханих індиків.

— І то вірно! — розсміялася вона. — Я б не хотіла. До речі, чекаю вас з Олівією на обід завтра. У мене якраз є дещо для особливих клієнтів.

— І що це?

— Побачиш, — хіхікнула ельфійка. — Гаразд, Джофрі. Вже пізно. Тобі треба виспатися перед новими звершеннями.

— Добраніч, Мегс.

— Солодких снів!

В телефоні залунали короткі гудки. Я ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, не в змозі розірвати цей зв’язок. Потім натиснув кнопку блокування. Екран засвітився. З заставки на мене дивилася вона. Ми зробили це фото минулого літа, на ярмарку. Мегс, у вінку з польових квітів, сміялася закинувши голову, а я дивився на неї так, як дивляться на божество.

— І тобі солодких снів, Мегс, — прошепотів у темряву, проводячи пальцем по її зображенню. 

Заплющивши очі, я майже відразу провалився у сон. Але замість звичної заспокійливої темряви сон приніс стійкий солодкий аромат. Я розплющив очі й зрозумів, що стою посеред безкрайнього поля, а під моїми ногами розкинувся килим з фіалок. Кожна квітка, що я бачив світилася м’яким пульсуючим вишневим світлом. 

«Майже таким як тоді в офісі» — подумав я.

Варто було мені зробити крок, як квіти раптом потягнулися до мене, хитаючи своїми голівками. Я тихо хмикнув, спостерігаючи як по «килиму» пройшла «хвиля», а потім раптом почув тихий голос. 

— Зроби це… — прошелестів він.

Я зупинився. Просто переді мною у повітрі висів інкрустований сріблом лук. Він був неймовірно дорогим, ідеальної форми, з синіми жилками, що тягнулися подібно блискавки по всьому корпусу. 

Серце зрадливо прискорило ритм. Мої пальці повільно піднялися, самі по собі тягнучись до тятиви. Я ледь торкнувся прохолодного металу подушечками пальців. Але тільки це зробив спогад про останню розмову з батьком вдарив під дих. Я важко зітхнув, стиснув долоню в кулак і опустив руку. Обійшовши зброю стороною, рушив далі.

«Чого це він?» — здивовано зашепотіли фіалки за моєю спиною. — «Чому не взяв?» 

Я озирнувся і побачив, як квіти скрушно хитають голівками, ніби засуджуючи мій вибір. Відвернувшись, зробив ще кілька кроків і раптом об щось перечепився. Ледь не впавши носом у землю, чортихнувся і подивився під ноги. У траві лежав той самий лук. Я роздратовано фиркнув.

— Серйозно?! — гукнув у порожнечу.

Мені раптом здалося, що якась з фіалок спробувала перекривляти мене писклявим голосом.

— Прийду в офіс, скажу, щоб Олівія прибрала з кабінету тих монстрів.

— Бе, бе, бе, — озвалася якась з квіток.

— Фіалки натхнення, — знов фиркнув. — Здається я зрозумів що ви таке. 

— Ми милі створіння, створені божественною рукою о найпрекраснішої… — завели вони.