Розділ 6. Постріл в «серце»

У повітрі пахло озоном та дорогими парфумами. Останній поверх офісу «Чарівна Офелія» був місцем, де чоловіче его перевищувало норму у три рази. Жінок серед Еліти було небагато, але й вони також не дуже відрізнялися привітністю.

Коли ми з Олівією вийшли з ліфта нас зустріло яскраве сонце, що світило через величезні панорамні вікна. Елітний підрозділ саме відпрацьовував стрільбу по рухомих мішенях, що зображували «складних клієнтів».

Попри це місцеві купідони виглядали так, ніби зійшли з обкладинки глянцевого журналу.  Ідеальні зачіски, стильні шкіряні куртки, які тільки підкреслювали м’язи. Побачивши їх я, не стримавшись, фиркнув та миттєво прикусив язика, бо на нас відразу повернулося кілька пар очей.

— Ого… — видихнула Олівія, зупиняючись як вкопана. — Це… вражає.

Варто було їй це сказати, як стрільба миттєво припинилася. Від групи, що стояла найближче відділився високий блондин з кучерявим волоссям та ямочкою на підборідді. Я відразу впізнав у ньому Фелікса — мрію ледь не половини жіночої частини міста. А може й цілого світу. 

Недбало закинувши лук на плече він попрямував до нас. Інші підтягнулися слідом.

— Кого я бачу! — його голос був оксамитовим, таким, що хочеться намазати на хліб. — Леді Олівія, яка честь. Мене звуть Фелікс Лорел. Ви приїхали в гості до тітки Офелії?

Він галантно вклонився, і, звісно ж, інші бовдури повторили цей жест. Олівія почервоніла до кінчиків своїх гострих вух.

— Привіт… Ні, я тепер тут працюю. Джофрі мій напарник.

Фелікс ковзнув по мені поглядом, прослухавши, що казала дівчина.

— А, Джофрі з відділу перекладання макулатури. Давно не бачилися. Ти заблукав? Архів не тут.

— Проводжу для новенької екскурсію. Вирішив розпочати відразу з еліти. Олівія хотіла подивитися, як ви стріляєте.

— Я майже вражений, — ліниво протягнув Фелікс. — Привести цю чарівну дівчину туди, де їй місце — твоє єдине правильне рішення. За все життя, — він миттєво змінив тон і осяяв Олівію бездоганною посмішкою: — Ви можете не тільки подивитися, а й зробити постріл. Якщо хочете. 

Я промовчав, зробивши крок убік, сперся на стіну, але мої пальці самі собою стиснулися в кулаки. Фелікс завжди вмів бити в найболючіші місця. І найгірше, він дійсно мав на це право. 

Фелікс простягнув дівчині свою зброю. Олівія з благоговінням, торкнулася пальцями руків’я.

— Подобається? — підморгнув він. — Остання модель. Руків'я з литого небесного срібла, а плечі — композит із додаванням жил пегаса. Ідеальний баланс. Ходімо? Я покажу стійку. Спробуємо спочатку на статичних мішенях.

Олівія кинула розгублений погляд на мене, а потім її губи розтягнулися в щасливій посмішці, як у дитини, що нарешті отримала бажану іграшку. Можливо тільки заради цього варто було підійматися сюди.

Вони відійшли до позиції, а я так і залишився підпирати собою стіну, спостерігаючи за ними. Фелікс став позаду неї, ковзнувши руками на її плечах та прошепотів на вухо.

— Розслаб плечі, Олівія. Ось так. Відчуй вібрацію тятиви. Уяви обличчя того, кого хочеш ощасливити… або покарати коханням.

Олівія нервово хихотіла, червоніючи, але попри це слухала уважно. 

— Стріляй! — скомандував Фелікс.

Олівія відпустила тятиву. Стріла зі свистом розрізала повітря і встромилася в плече манекена.

— Майже в ціль! — заплескали в долоні інші купідони.

— Для першого разу чудово! — вигукнув Фелікс. — У тебе талант, мала. Це в крові.

Дівчина зашарілася, приймаючи компліменти. Деякий час вони про щось тихо перемовлялися, Олівія знов хихотіла. Стріляла вона чесно кажучи не дуже, але якщо це дійсно був її перший раз, то тут важко було не погодитися з Феліксом.

Відвернувши голову, я почав дивитися на пухнасті біли хмари, що пропливали по небесно-блакитному небосхилу. Такі кольори — одне з найпрекрасніших, що є взимку. Разом з білосніжним снігом блакитне небо створювало атмосферу казки. Під ним справді хотілося жити та будувати плани.

Задумавшись, я не відразу почув кроки. Фелікс підійшов до мене, поки інші купідони допомагали Олівії зарядити нову стрілу. Його посмішка зникла, змінившись на холодний, оцінюючий вираз.

— Слухай, паперовий черв'як, — тихо промовив він. — Чому Офелія віддала її тобі?

— Спитай у неї, — я відразу повернув погляд до хмар.

— Вона має бути тут. З елітою. Серед тих, хто знає смак справжнього кохання. Ти ж нудний, Джофрі. Ти її погасиш. Чого ти взагалі тут стовбичиш? Іди перекладай папірці.

Я стиснув зуби так, що щелепа заболіла. На щастя відповісти мені не вдалося.

— Джофрі! — гукнула Олівія, обертаючись до нас. Її очі горіли азартом. — Спробуєш? Це так круто!

Я відліпився від стіни.

— Ні, я…

— Ой, не сміши, — голосно перебив Фелікс, так, щоб чули всі. — Джофрі не створений для такого, люба. Він, мабуть, і тятиву не натягне. Не муч хлопця, він собі пальці поріже.

Купідони дружно заржали. Олівія розгублено опустила лук, переводячи погляд з Фелікса на мене. В її очах читалося співчуття. І це стало останньою краплею. 

«Задовбав» 

Співчуття… На слова Фелікса я навчився не реагувати, але жалість в очах Олівії зірвала запобіжник у моїй голові. Я мовчки підійшов до напарниці. Фелікс самовдоволено шкірився.

— Дай сюди, — сухо сказав я.

Олівія, кліпаючи очима, простягнула мені лук. Я перехопив руків'я, відчуваючи, як пальці звично лягають на хват. Поклав срібну стрілу на поличку, до клацання закріпив хвостовик у гнізді тятиви та різко потягнув на себе. Верхнє і нижнє плече лука слухняно зігнулися, накопичуючи енергію. Тятива напнулася до межі, ледь не торкаючись щоки. 

Тільки коли стріла зірвалася з місця, я зрозумів, що не дихав. Манекен, що саме пробігав біля дальньої стіни, навіть не встиг зреагувати. Стріла увійшла точно туди, де у людини було б серце. Прямісінько в центр намальованого кола. Манекен захитався та його осяяло рожевим світлом.