Розділ 5. Дивні фіалки у моєму кабінеті

Ранок розпочався з того, що будильник полетів у стіну. Якби він був звичайним то спокійно зараз лежав розібраним на підлозі, а я щасливо — у своєму ліжку. Відскочивши від стіни, як від гамака, він пульнув собою в мене. 

Крякнув, різко сідаючи на ліжку.

— Та встаю я, встаю, — буркнув, відкидаючи ковдру вбік.

Плани пограти у відеогру лише кілька годин розсипалися пів на другу ночі. Після того на сон залишалося не багато. 

Позіхнувши так, що здавалося зараз трісне рот, я похитнувся, почовгавши в душ. Крижані струмені води вдарили в розм'якле від сну обличчя. Я зойкнув, швидко покрутивши кран, додаючи трохи тепла.

Ранок розпочався як у дні бабака.

У Мегс, як завжди стояла черга сонних працівників найближчих офісів. На щастя вона була зайнята й не могла продовжити вчорашній допит, але я бачив по її очах, що їй хочеться щось сказати. Забравши стаканчик з подвійним американо, подарував їй посмішку та пішов до «Чарівної Офелії».  

 Варто було мені переступити поріг свого кабінету, як я зрозумів: робота змінилася. Точніше, змінився сам кабінет. Не те що сильно, але в очі дуже кидалося.

На столі Олівії з’явилися три пузаті горщики з фіалками. Квіти як квіти, якщо не брати одне дивне «але» — вони пульсували фіолетовим світлом, а один здається мугикав якусь мелодію.

Сама ж напарниця сиділа у своєму кріслі, закинувши ногу на ногу та гортала глянцевий журнал, одночасно ліниво накручуючи на палець темне пасмо. Перед клавіатурою стояв напівпорожній стаканчик з логотипом кондитерської Мегс.  

— Доброго ранку! — просяяла Олівія, піднявши голову. — Ти сьогодні пізнувато. Я вирішила трохи прикрасити наш кабінет. Це подарунок з саду пані Офелії. Знайомся, це Фіалки Натхнення.

— Фіалки натхнення? — я обережно обійшов її стіл, косо поглядаючи на квіти. Той, що мугикав, замовк і, здається, зашипів на мене.

—  Тітка каже, вони покращують атмосферу в колективі. Якщо ми будемо сваритися, і через це погано працювати, вони почнуть плюватися пилком, який викликає сміх. Мило, правда?

— Просто мрія, — пробурмотів я, кинувши погляд на свій маленький кактусик, що стояв біля монітора. — А як це пов’язано з натхненням?

Дівчина знизала плечима.

— Напевно у нас підійметься настрій і з’явиться натхнення доробити роботу. Я ще не перевіряла їхню дію, — дівчина скосила погляд на одну фіалку, вперше за кілька хвилин у ній з’явився сумнів.

Я поставив стаканчик з кавою на стіл та увімкнув комп’ютер. У якийсь момент відчув на собі пильний погляд. Олівія відклала журнал.

— Джофрі, — почала вона, і в її голосі зазвучали нотки нетерплячої дитини. — А коли ми будемо стріляти?

Я завмер, здивовано кліпнувши на неї.

— Стріляти?

— Ну так! Ми ж купідони! — вона зробила характерний жест руками, натягуючи уявну тятиву. — Я перечитала інструкцію, яку ти дав, але там лише про бази даних і архівування. Де розділ про практичне застосування арсеналу?

Я важко зітхнув. Ось він, момент істини. Момент, коли доводиться руйнувати міфи.

— Олівія, — я спробував говорити м'яко. — Розумієш, стріли — це… скажімо так, вищий пілотаж. Це рівень «А».

— І що? — вона кліпнула довгими віями.

— А я — молодший купідон. Офісний працівник категорії «С». Мій максимум, це кинути в когось скріпкою, зарядженою легкою симпатією.

Вона витріщилася на мене так, ніби я сказав, що земля пласка і стоїть на трьох слонах.

— Тобто… ти ніколи не стріляв? 

— Кілька разів, але там були манекени, а не реальні люди. Мені не можна. У мене немає ліцензії на носіння лука та стріл, — я розвів руками. — Моя зброя, це клавіатура та мишка. Ми — тил, Олівія. Ми готуємо ґрунт, щоб купідони з Елітного відділу не промахнулися і не закохали принца в жабу замість принцеси.

Олівія виглядала розчарованою. Вона підперла щоку рукою, і навіть її фіалки, здалося, трохи прив’яли від її настрою.

— Шкода… Я думала, це буде більш динамічно. Я так хотіла побачити процес. Тітка Офелія розповідала, що це справжнє мистецтво. Як спалах блискавки.

Я дивився на неї та раптом відчув дивний укол провини. Вона ж новачок, вона мріяла про казку, а я тут зі своїми таблицями.

— Ну… — я почухав потилицю. — Взагалі-то, ми можемо подивитися.

Олівія миттєво оживилася.

— Серйозно?

— Так. На останньому поверсі у нас знаходиться тир та кімнати відпочинку елітного відділу. Взагалі ми туди дуже рідко ходимо, якщо, наприклад, є якась виробнича необхідність, перевірити інвентар, чи ще щось. Але воно аж ніяк не дотичне до моєї роботи, тому особисто я там не був. Якщо хочеш… ми можемо пізніше піднятися туди. На екскурсію.

— Джофрі! — вона підскочила з місця, ледь не перевернувши один з горщиків. — Ти найкращий напарник у світі! Ходімо прямо зараз! Будь ласка! Заявки нікуди не втечуть!

Я глянув на монітор, де досі не завантажилася база даних. Потім на Олівію, чиї очі сяяли ентузіазмом. Потім на фіалку, яка нервово блимала яскравим фіолетовим світлом.

— Гаразд, — зітхнув я, підводячись. — Можна це зробити зараз. 

— Домовилися! — Олівія вже була біля дверей.

Я поплентався за нею, думаючи: чого це раптом сам запропонував відвести її туди?