Глава 15

Через деякий час до мене підходить Професор. Він бачив нашу розмову з його далекою родичкою, але після того, як вона залишила мене, не поспішав. Зараз же тепла долоня лягає на мою талію.

— Ми можемо поговорити? — пошепки запитую. — Удвох. 

— Звісно, Василісо, — вимовляє тихо.

Теплою долонею підштовхує у спину й ми виходимо з кімнати. Зупиняємося у кінці коридору, перед світлими дверима.

— Тут моя кімната, зайдемо?

Киваю. Ще краще. Нам потрібно обговорити мою ночівлю, якої взагалі не планувалося. 

Олег заходить перший, я слідом. Вмикається світло, тож розглядаю стіни та меблі. Я очікувала чогось особливого, але це не так. Світлі стіни, темні меблі, немає ніяких особливих штучок, які видають свого власника з головою. Ліжко широке, темна шафа на всю стіну. Навпроти неї висять полички, там стоять книги з філософії. І все. Більше нічого цікавого.

Професор сідає на ліжко й притягує мене до себе, схопивши за руку. Садить на свої ноги, пальцями бігає по спині, змушуючи нервувати.

— Про що ти хотіла поговорити, манюня?

— Про ночівлю, — одразу ж відповідаю. — Ти нічого не казав про це. Я… Я не попередила маму. І я…

— Ш-ш-ш-ш, — Олег кладе на мої губи палець. — Манюня, я ж обіцяв довести серйозність намірів, пам'ятаєш? Я казав тобі у машині. 

Хитаю головою.

— Ти не казав про ночівлю…

— Я мав її на увазі. Ти ж доросла дівчинка, хіба не хочеш провести зі мною ніч?

Боже… Він яку ніч має на увазі? Ту, де ми будемо просто спати, чи ту, де я повинна переспати з ним? 

Олег мовчить. Його права рука підійняла мою сукню і він проводить по ногах у колготках, залишаючи гарячі сліди, змушуючи мене тремтіти та ковтати клубок нудоти у горлі. 

— Мама…— я трішки відсторонююся.

— Ну яка мама, манюня? Тобі дев'ятнадцять, я привів тебе сюди, познайомив з батьками, ти ж можеш сама приймати рішення?

Нервове передчуття стискає мої нутрощі. 

— Можу.

— Тоді прийми, — широка усмішка торкається його губ. — А завтра я привезу тебе додому. Разом з твоїм ведмедиком. 

— Я не знаю…

— Припини. Ти повинна залишитися. Хіба у нас не все серйозно?

Професор тисне на мене, зараз так гостро відчуваю це, але відмовити не можу. Здаюся. Без військових дій.

— Серйозно. Я…

— Залишишся, — відповідає за мене чоловік й цілує у губи.

Професор падає на спину, тягне мене за собою. Міняє нас місцями й опиняється зверху, наді мною. Щось знаходить на ліжку й світло вимикається. За вікном вже темно, тож у кімнаті так само. Я нічого не бачу, лише силуети. Чоловічі руки під сукнею,  торкаються оголених ділянок шкіри. Жадібно. З відчуттям права на власність. Немов він не просто може торкатися мене, а має право на щось більше і глибше. 

Я здавлено дихаю. Мене починає трусити, у голові пульсує страх. Перед очима темніє. Я не готова до більшого. Не готова спати з ним. Не тому, що полохлива, просто…не готова. Рано ще. Для сексу потрібно довіряти людині, як мінімум. 

— Все добре, — шепоче на вухо. 

Чоловічі пальці зминають тканину сукні, торкаються між ногами, злегка, та досить відчутно, щоб продемонструвати наміри. Здригаюся. Інтуїтивно намагаюся відштовхнути Олега, але чоловік не зупиняється. Він старається більше, тисне на мене сильніше. Він впивається емоціями, на відміну від мене. Думає, що я просто боюся близькості, але це швидше щось інше, щось моторошне. 

— Будь ласка, — шепочу.

Я прошу його зупинитися цими словами. Благаю припинити. Професор розуміє їх інакше. Він посилює натиск, не звертаючи уваги на мої руки, якими впираюся у його плечі. 

— Манюня, щось не так? — хрипло запитує.

— Не потрібно, — вичавлюю з себе.

Олег завмирає. Спирається на лікті й дивиться в обличчя. Складно прочитати його емоції, занадто темно, от тільки я все одно відчуваю його гнів.

— Манюня.

— Я не… Не готова. Не можу.

— Ш-ш-ш-ш, — гладить мене по голові.

Водночас з цим вмощується між ногами.

— Олег…

— Припини, манюня. Я подарував тобі такого ведмедика, познайомив з батьками, цього мало? Мої наміри найсерйозніші у світі. 

— Річ не у цьому, — мій голос тремтить. — Я просто не готова, — пошепки продовжую. — І ти нічого не сказав про ночівлю…

— Хіба це так важливо? Скажи, Василісо, ти кохаєш мене? Я тебе кохаю…— гаряче каже. — Обіцяю, що ніколи не ображу. Ти прекрасна, розумна, цікава, гарна. Припини опиратися. Звісно, якщо ти проти…то я припиню. Але, ти впевнена? 

— Я…

— Ти розіб'єш моє серце, Василісо. — Не дає навіть закінчити. —  Я так сильно закоханий у тебе. До нестями. Мені хочеться торкатися тебе. Хочеться бути поруч. Невже ти зробиш це? Невже розтрощиш мою душу? 

Замовкаю. Слова застрягають у горлі. Він зізнався у коханні. Моя мрія тільки що сказала мені, що кохає. Двічі. Він сказав, що припинить, якщо я дійсно проти… Але я не хочу, щоб його серце було розбите. Не хочу бути винною у цьому. 

— Ну? — підганяє. 

Раптом загоряється світло. Ми обидва здригаємося. Чути як відкриваються двері у кімнату. А слідом лунає голос Арсена:

— Тебе чекає мама, брате, — викарбовує холодно. 

Олег встає швидко і стрімко. Сідаю, опустивши погляд. Обличчя заливає червона фарба. Брати міняються місцями: Олег мовчки виходить, а Арсен спирається на вже замкнені двері. 

— І як? — спокійно запитує.

— Що, як? — фиркаю, намагаючись заспокоїтися. В якомусь сенсі я вдячна чоловіку, що він прийшов. Якби не він, мені б довелося обирати…і не впевнена, що я потім би не пожалкувала. 

— Кохання твоє як, — цідить. — Чи ви тут займалися чимось іншим?

Я зітхаю. З рота виривається схлип. Я тільки що ледве не переспала з чоловіком якого практично не знаю. Навіть думки про те, що він моя мрія, не рятують. Страх змушує задихатися. Паніка повертається. Сплітаю свої пальці у замок й намагаюся вгамувати нервове тремтіння.