Глава 13

Ніч я проводжу без сну. Інна пішла після нашого з нею знайомства. Мама намагалася зайти до мене і поговорити, але я ігнорувала її. Не знаю, що вона подумала, та це точно не образа чи ревність. Швидше… я зла. Так. Я розгнівана. Все моє свідоме життя мама вкладала у мою голову страх перед небажаною вагітністю, і вона, звісно ж, має рацію. Я не готова була стати мамою у п'ятнадцять, не готова зараз, та й не впевнена, що буду готова через п'ять-сім років. Але дратує не правильність маминих слів. Ні. Дратує те, що вона так активно розповідала про кінець життя у разі вагітності, що тепер, знаючи у скільки вона народила Інну, мені смішно, до істерики…

Як можна бути такою? Казати одне, після того, як народила у п'ятнадцять? Ще й залишила дитину, навіть не подумала про поховання? Їй же сказали, що дитина померла. 

Невже так буває? І мені…жодного разу нічого не сказала, ні вона, ні тато.

Вранці, після десятої, дзвоню до батька. Я збиралася поговорити з мамою і постаратися вмовити її погодитися на мою роботу в Алли, але після вчорашнього, не збираюся більше слухати її. Принаймні, не дослухатися точно. Врешті, я вже доросла. Колись потрібно починати вчитися жити. 

Батько з радістю відповідає, а дізнавшись, що я готова приступити до роботи, взагалі місця від щастя не знаходить. Пояснюю, що сьогодні не можу, та завтра готова почати. Тож тато обіцяє заїхати за мною о п'ятій вечора. 

Решта дня проходить у нервах. Я постійно повертаюся думками до Інни, ігнорую маму, розмовляючи з нею лише коли необхідно, і думаю про вечерю. Олег попросив одягнутися, як культурна дівчинка, немов  мій стиль, як у повії. І чому погодилася? Зараз хочеться вчинити так, як вчинила героїня мого роману, сьогодні вдалося приділити час одній главі, — піти наперекір бажанням чужих людей. От тільки варто пригадати блакитні очі, широку усмішку, теплий погляд, як рука сама обирає темно-синю сукню, оверсайз, довжиною до щиколоток. Вона закриває усе, буквально. Рукав довгий, талію підкреслює тонкий пояс, декольте демонструє лише частину шиї. 

Олег, коли приїжджає за мною, дзвонить. Я взуваюся, накидаю дублянку й, крикнувши мамі, що йду на побачення, виходжу з квартири. Під під'їздом стоїть Професор. Він вкладає у мої руки величезного ведмедика, ніжного молочного кольору, з очима ґудзиками, та милою усмішкою. Іграшка в ріст мене. Від шоку втрачаю дар мови. Щасливі емоції загортають в обійми. В голові пульсує одна думка: “Ще ніхто ніколи не дарував мені таких подарунків, а він подарував…”. Вдається забути про Інну, маму і все, що тривожить.

— Привіт, манюня, — вимовляє на вухо чоловік, й цілує у скроню. — Як тобі?

— Мій? — запитую з усмішкою.

— Звісно. Ти заслужила його. — Клацає мене по носі. 

— Дякую, — шепочу й вставши навшпиньки, цілую Олега у губи. 

Теплі руки притискають мене до себе, поцілунок стає глибшим. Чоловік проникає до рота язиком, пестить мене, нарешті викликаючи хоч якісь емоції. Нарешті у душі не порожньо, коли він цілує. Дах так і не зносить, та я отримую задоволення.

— Поїхали? Ведмедика візьмеш з собою? Чи додому одразу?

— Потім, — кидаю.

Олег забирає іграшку й садить її на заднє сидіння.

— Гарна сукня, — каже, помітивши у що одягнена, й відкриває переді мною дверцята білого мерседеса. 

— Ти ж просив, — весело заявляю. Ведмедик підняв мій настрій. А потім сідаю в машину. 

Олег займає водійське місце й відповідає мені:

— Я радий, що ти слухняна, манюня. 

Нічого не відповідаю йому. Якось дивно звучить його речення. Слухняна? Я що, собака? Вирішую подумати про це потім, за останню добу на мене звалилося занадто багато вражень, щоб мати змогу думати адекватно оцінювати ситуацію.

Ми приїжджаємо під дім декана. Я вражена. Він знаходиться на краю міста, сучасний, одноповерховий, з коричневим дахом, але ж наскільки він сучасний та класний. Стіни з цегли, навіть коричневі колони є, викладені чимось цікавим. Територія навколо всіяна зеленим газоном, сніг прибраний. Лише туї під парканом всипані білими сніжинками. Помічаю за будинком альтанки, терасу, місце для барбекю. Влітку тут круто, впевнена. 

— Подобається? — з розуміння промовляє Олег, варто нам вийти з мерседеса. 

— Тут дуже гарно, — чесно відповідаю. 

Чоловік задоволений. Ми одночасно обходимо машину й він бере мене за руку. До будинку ми підходимо разом. Не встигаємо й встати на килимок з написом як двері відмикаються. На порозі стоїть привітно усміхнена жінка. Я одразу ж знаю у кого пішов Арсен, адже миттєво потрапляю у пастку темних, наче ніч, очей, з вкрапленням у них зоряного неба. Олег віддалено нагадує свою маму, деякими рисами обличчями. Втім, я й так знала, що він копія декана, лише у молодшій його версії. 

— Синку, — радісно вітається жінка й обіймає Олега.

— Це Василіса, мам, моя дівчина, — знайомить нас. — А це моя мама, — звертається до мене, — Інеса.

— Дуже приємно познайомитися, — привітно усміхаюся.

— І я, нарешті мій хлопчик привів до нас свою половинку. 

Проковтую нервовий клубок з нервів й входжу у дім, підкоряючись жесту Інеси та руці Олега, котрою він стискає мої пальці сильніше. 

— Олеже, — чую голос декана, не встигаю ще й дублянки зняти.

— Привіт, та, — кидає Професор та допомагає мені скинути верхній одяг. 

— Доброго дня, — вітаюся і я, й розглядаю дім зсередини.

Тут не гірше ніж зовні. Світлі стіни, підлога, вікна ховаються під білосніжними тюлями. Світлий межує з темним деревом. Полиці, меблі, все у темному тоні. 

Перед нами широкий коридор. Ліворуч вхід у середину будинку, праворуч сходи, котрі швидше за все ведуть на дах. 

— Це Василіса, тато, — каже Олег, й ставить біля мене домашні капці. — Наша студентка.

Інеса та Олег Вікторович ледве не давляться слиною. Тепер їх погляди оглядають мене прискіпливіше.

— Студентка? — перепитують одночасно.

— Так, — Олег щиро посміхається. Він не бачить справжньої реакції його батьків?