Глава 10

Наступний день проходить у виконанні домашніх завдань. Ближче до дев'ятої дзвонить Леся й каже, що заїде за мною на таксі вже за пів години. Швидко збираюся, прощаюся з мамою, у якої сьогодні вихідний, й вибігаю під під'їзд. Я у джинсах, короткій кофтинці, та у теплій дублянці, але однаково холодно. З неба знову сипле сніг. Кілька хвилин очікування під ним змушують обіймати себе руками та пританцьовувати. Нарешті приїжджає подруга. 

— Нам до “Панорами”, — каже таксисту й обертається до мене, коли я зручніше вмощуюся, намагаючись відігрітися. — Готова до знайомства? 

Хмикаю.

— Я думала ти з Дімою поїдеш. 

— Ні, він приїде з другом. Ну?

Дівчина з очікуванням дивиться на мене.

— Що, ну?

— Знайомство. Чи після зустрічі у кабінеті Олега ти одягнула третю пару рожевих окулярів?

Закочую очі в роздратуванні.

— Готова, — буркаю.

— Супер. Дімка казав, що його друг чудовий. І веселий, і позитивний, а ще симпатичний, тож має тобі сподобатися. 

Тут я вже не втримуюся. Регочу. 

— Я взагалі-то з Олегом.

Леся відмахується.

— Не рахується.

— Ще і як рахується. 

— Повір, ні.

— Звідки така впевненість?

Подруга таємничо усміхається. 

— Побачиш. 

Недовірливо кошусь на неї, але змовчую. 

Приїхавши під нічний клуб ми одразу поринаємо в атмосферу старовинної епохи. Вхід підпирають білосніжні колони, оповиті вогниками. Двері з мордами левів, відмикаються, варто нам підійти. На вході стоїть охоронець у костюмі, запитує вік, і задовольнившись, вказує рукою куди йти.

Крокуємо яскравими, світлими коридорами, прикрашеними теж колонами, але меншими, ніж на вході й потрапляємо у величезну залу. Все з білого дерева та каменю. Сцена посередині кругла, оточена статуями міфічних богів, ліворуч йдуть сходинки, всіяні столиками та диванчиками у молочних кольорах, а над ними висить балкончик, де знаходить діджей. Поєднання старовини та сучасності виглядає круто, тут не так, як у Скіфі, але мені подобається навіть більше. 

Леся веде мене за заброньований столик. Варто нам сісти, як поряд виникає офіціант й пропонує напої. Я, пам'ятаючи останній раз у клубі, замовляю апельсиновий сік, подруга бере лате й просить залишити меню. 

— Страшно, — бурмоче, розглядаючи натовп навколо. 

Слідкую за її поглядом. Деякі дівчата одягнені у білосніжній сукні, щось на кшталт вбранні Афродіти. 

— Думаєш, твій Діма прийде, побачить їх й втече? — Недовірливо запитую.

— Не знаю, — стенає плечима.

Розглядаю Лесю у білосніжній кофтинці, джинсах, та високих чоботах. Вона виглядає шикарно. 

— Припини. Ти красуня. 

Подруга з надією дивиться на мене, а потім, десь біля входу помічає кохання свого дитинства.

— Йде!

Я теж скошую погляд, шукаючи його у натовпі, але раптом чую лише музику, тому що бачу його. На щастя, вона тут достатньо комфортна, щоб не тиснути на вуха. Втім, це не заважає серцю почати битися зі швидкістю авто. Навіть тиск підіймається. Стискаю руку у кулаки, й кидаю на Лесю розлючений погляд. 

— Не кажи, що вони друзі! 

Подруга м'яко усміхається, у заспокійливому жесті торкається мого плеча.

— Друзі. 

— Ти жартуєш?!

Навіть встаю. Я не буду проводити вечір з ним! 

— Я відмовилася від побачення з Олегом, щоб провести вечір у компанії його брата? — гиркаю.

— Заспокойся, — Леся теж встає й намагається змусити мене сісти. — Не будь дикункою.

— Серйозно? Він….Він...— я хочу сказати так багато поганого про цього чоловіка, але чомусь запинаюся. Слів немає. Так, він грубий, він не подобається мені, але поганого нічого не зробив. І, мабуть, саме це бісить. 

— Він вже тут, — шепоче подруга й обертається до Діми та Арсена. — Привіт.

Я заціпенівши сідаю на місце й впиваюся поглядом в Арсена. Чоловік теж дивиться на мене. На його обличчі виграє якась лукава усмішка, чорні очі виблискують, немов встигли поглинути світло навколо, чорне волосся відтінює ідеальний колір шкіри. 

Я не бачу Діми, не бачу, як подруга з ним вітається, щось розповідає. Всю мою увагу привертає брат мого хлопця. 

— Ну привіт, Налякана, — Арсен сідає між мною та Лесею. 

Набираю повні груди повітря. Музики все ще не чую, лише власне серцебиття. Брат Олега виглядає неймовірно. Він у чорній сорочці, темних джинсах. На зап'ясті срібного кольору годинник. На шиї каучуковий ланцюг з захованим кулоном. Але все це губиться, варто помітити його лінивий, байдужий погляд на мене. 

— Привіт, — буркаю та хапаю зі столика сік.

— Ви знайомі? — здивовано запитує Діма, після того, як Леся нас представляє одне одному. 

Арсен хмикає:

— Вона зустрічається з моїм братом.

Діма здивовано дивиться на мене. Він симпатичний: коротка стрижка, теж у сорочці та джинсах. Виглядає не гірше за Шаде, але усмішка у нього приємніша. 

— Навіщо? — Цілком серйозно запитує Діма.

Леся відповідає за мене:

— Кохання - зла штука.

Арсен фиркає, Діма дивується, а Леся починає гортати меню. Я ж відкидаюся на спинку сидіння і не можу повірити, що моя подруга учворила таке. Знала ж, що друг Діми — Арсен. Знала, і не сказала. Навмисно. Щоб я не втекла ще у таксі. 

Ми замовляємо кілька коктейлів, фрукти, чоловіки беруть ще кальян. Весь цей час я мовчу, ігнорую їх. Втім, Лесю повністю поглинув її друг дитинства. Вони спілкуються, сміються, разом з Шаде. Я потягую коктейль, намагаючись вгамувати власне роздратування. 

В голові тисячі думок, і одна бісить гірше за іншу. Зараз я могла б гуляти з Олегом. Могла б тонути у блакитних очах. Ми могли б стати ближче. Можливо, тоді я б відчувала себе поряд з ним інакше. Можливо, тоді б мені зносило дах від його поцілунків. Я так цього хочу, але не розумію, чому поряд з Професором, серце б'ється так тривожно, я червонію, горю, хочу знаходитися поряд, та варто йому торкнутися мене, як підсвідомо відштовхую його.