Глава 9

За вікнами темрява, зима не хоче відступати. В душі я вже скоро кричатиму, так хочеться весни й тепла, чесне слово. Набрид холод.

Спочатку стукаю у двері кабінету, перед тим як увійти. Після цього відкриваю їх й бачу Професора за столом. Він сидить схилившись над чимось. Почувши мене, привітно змахує рукою. 

Повільно заходжу, зачиняю за собою двері й тихо підходжу до крісла, перед столом Олега. Сівши, закладаю ногу на ногу, відкидаюся на спинку та спостерігаю за чоловіком. Чомусь в голові спливають слова Арсена, що я закохана не у душу його брата. Замислююся. В чомусь він все ж має рацію. Якби мій викладач філософії був старим, бридким, або занудою, навіть зовнішність не врятувала б. Якби він виглядав, як деякі хлопці з потоку, я б навіть не зачепилася за його блакитні очі. Тож, ймовірно, Арсен вгадав в якомусь сенсі. Спочатку нас чіпляє зовнішність. Поведінка. Деякі риси характеру, котрі впадати в очі. Лише потім можна побачити яка ж людина насправді. 

Перше, що усі помічаються у Професора — краса: шикарна усмішка, погляд, стиль, зріст. Ніхто не дивиться глибше, як і я. 

Ймовірно, я лицемірка. Кажу, що героїні моїх любовних романів закохуються у душу, а сама запала на красу. Але водночас, я знаю чого шукаю і бажаю насправді, і мені дуже хочеться сподіватися, що душа Олега така ж прекрасна, як і зовнішність. 

— Ще хвилину, — промовляє Професор, не дивлячись на мене.

Усміхаюся. Подобається спостерігати за ним таким. Чоловік зосереджено гортає сторінки якогось реферату, не просто читає, вчитується у кожну стрічку. Врешті, він підіймає на мене погляд. Зацікавлено пробігається по ногах у чорних колготках. Ледве помітно його блакить спалахує чимось темним. Я вмить червонію. Моя поза зараз схожа на флірт. І, хоч ми наче у стосунках, я не вмію фліртувати, принаймні не пробувала. 

— У спідниці, — стверджує. 

— У ній, — киваю, примружившись, спостерігаю за реакцією.

— В університеті, на парах.

— Не подобається?

Олег криво усміхається. Встає з-за столу, обходить його й підходить до мене.  Присідає. Кладе на мої коліна прохолодні долоні й дивиться виключно в очі. 

— Просив же.

Схиляю голову на бік. 

— Знаю.

— Ти неслухняна дівчинка.

Жар мчить тілом, хоч і дотик холодний. Закушую губу. Серце пришвидшується, розганяє кров судинами, змушуючи мене завмерти й практично не дихати. Швидко дихаю, витримуючи погляд чоловіка. 

— Більше не роби такого. — Просить.

Олег відриває руку від ноги й торкається мого підборіддя. М'яко проводить пальцем по губах та ледве відчутно тисне. 

— Чому? 

— Я жадібний, хіба не казав? Мені потрібно сто відсотків твого часу. Вся ти.

Його слова змушують задихатися, наче ними він випалює кисень з легень. Я змушую себе кивнути, тому що слів не знаходиться. Час раптом стає таким тягучим, а моя шкіра надчутливою. 

Олег тягнеться до мене й ніжно цілує. Піддаюся вперед, кладу руки на його плечі й відповідаю. Він не поспішає, розтягує задоволення, але немає у мені ейфорії, котра мала б бути, серце заспокоюється, наче отримало те, що хотіло. Минулого разу я скинула відсутність емоційного спалаху на образу стосовно його думки про книги й любові  в них. Тепер же такої розкоші у мене немає. Тепер я мала б потонути в почуттях, він же так сильно притягує мене до себе, але насправді, там, у серці, якось порожньо. Ніяк. Мені приємно, подобається, так, але більше нічого. Це як їсти цукерку, наче шоколадна, гарна обгортка, і начинка улюблена, але вона підробка під ще невідомий мені оригінал. Не вистачає чогось. Важливого. Потрібного. Того самого.

Професор відривається від мене. Блакитні очі стали темнішими. Його пальці ковзають до стегон й лягають на тканину спідниці.

— Підемо у бібліотеку? — хрипло запитує. — Або, можемо перенести...

— У бібліотеку, — здавлено кажу. Я не готова переносити. Не готова  до того, що повинне йти за поцілунками. 

Хочеться скинути усе на сором, чи щось подібне, але насправді я картаю себе. Що зі мною не так? Чому я не відчуваю того ж, що у книгах? Де мій спалах? Де феєрверк перед очима? Де емоції? Я ж закохана, хіба ні? 

Чоловік киває. Встає та відходить від мене. Стає навіть легше дихати. Втягую у себе кисень, затримую подих, намагаючись заспокоїти думки. Намагаючись змусити себе відчути як мене накриває поряд з ним. Але не накриває. Не накриває. Дах не зносить. І він...теж не дивиться на мене так, як я хочу. Я бачу це. Помічаю у блакиті. 

Навіщо ж тоді запропонував бути разом? 

Зараз так явно розумію слова Лесі. Про те, що я, як і решта, опинюся затиснута між стелажами. Але якась частка мене не хоче вірити у це. Я звикла вважати Олега ледве не тим самим. І тепер, коли поряд з ним у мені нічого не тремтить, я відчуваю розчарування. Він все так же подобається та приваблює мене. Він так само викликає щось на кшталт захвату від того, що я просто стою поряд з ним. Тільки від цього не легше.

Можливо мені потрібен час? Врешті, це мої перші стосунки з таким чоловіком-мрією. Так. Точно. Він же мій герой. Той, кого я собі намалювала в уяві. Швидше за все я просто відчуваю так багато емоцій, що організм не витримав й вимкнув більшість з них. 

— Василісо!

Олег вириває мене з роздумів.Здригаюся. Кілька разів кліпаю й дивлюся на ледве помітну усмішку.

— Вибач.

— Замріялася?

Киваю. Швидше інтуїтивно, ніж відповідаючи на питання. 

— Йдемо?

— Так, звісно.

Чоловік подає мені руку і ми разом крокуємо у бібліотеку. Нас зустрічає Марина Іванівна — бібліотекарка — вона радо усміхається й вітається. 

— Прийшли подивитися, де облаштувати клуб? — зацікавлено запитує.

— Так, — Олег киває й впевнено йде вперед, минаючи столи для читання. 

— Ви будете? — зупиняюся поряд з жінкою.

— Тільки якщо ми будемо обговорювати  твою книгу, — хитро підморгує мені.

Складно втримати усмішку.