Глава 8

Сьогодні вночі мені сниться Арсен. Як справжній антагоніст, він переслідує мене темними провулками, кричить у спину, тільки я не можу  розібрати слів. Я  тікаю, біжу щодуху, знаючи, що попереду мене чекає щось. Місце, де можна буде заховатися. Місце, де я буду у безпеці. От тільки втекти не вдається. Шаде наздоганяє. Штовхає у спину і падає разом зі мною у сніг. Тоді я прокидаюся. Налякана. Спітніла. Притискаючи до себе подушку. 

За вікном ще темно, будильник виспівує голосом улюбленого героя. Швидко дихаю, поволі заспокоюючись. Це був лише сон. Просто сон. Вчора я була нервова: через втечу Олега, через мамині сльози та страх. Тож не дивно, що сьогодні мені сниться таке, тим паче ставлення у мене до Арсена явно негативне.

Кинувши швидкий погляд на темряву я беру улюблену книгу у руки. "Двір шипів та троянд" підкорив моє серце давно. Варто пригадати чоловіка з цієї історії, головного героя,— Різанда —  як всі реальні чоловіки відходять на задній план. Він казав, промовляючи тости: “За зірки, що вміють слухати, та мрії, котрі здійснюються”. 

Він подарував своїй кохані не тільки себе, а цілий світ. Навчив жити. Дав все, що міг дати, і був готовий дати більше. 

“– Розпоряджайся часом на власний розсуд. А оскільки я знаю, що ти – моя на всю вічність, мені немає куди поспішати.”

От такий цей Різанд. Непідкорений, сильний, готовий захищати своє до останнього. Навіть Леся, котра не особливо любить книги, не змогла встояти перед його чарами. А я… Я теж хочу такого. Щоб бачив, читав мене, знав, коли потрібно змусити встати й щось робити, знав, коли не чіпати, знав, коли я хочу шоколадного зайчика. Знаю, наївно. Господи, мені дев'ятнадцять, а я мрію про чоловіка, який подарує мені смаколик. Можливо я дійсно ходжу у рожевих окулярах?

Зітхнувши, відкладаю книгу та змушую себе встати з ліжка. Хочеться чи ні, а день потрібно починати. І сьогодні я хочу дізнатися в Олега куди він втік. 

Снідаю у тиші, мама ще спить. Тож, коли виходжу з дому, тихо замикаю двері й поправляю на собі одяг. Сьогодні я знову одягнула спідницю, як виклик, не знаю навіщо… 

Коли є спускаюся вниз й виходжу на двір, під будинком бачу мерседес Професора. Він помічає мене одразу. Виходить з машини та швидко йде на зустріч.

— Добрий ранок.

Теплі губи торкаються скроні, немов це для нас звично і нормально. Немов ми вже провели тисячу побачень. Я усміхаюся, дивлюся у блакитні очі й на секунду приходить розуміння, що Олег, попри все, ніколи не буде таким, як у моїх мріях. Ніколи. Він безперечно чудовий, але до Різанда цьому чоловіку далеко. 

— Що ти тут робиш? — Запитую.

— Мені довелося вчора тебе кинути, — стенає плечима, — сьогодні я можу відвезти тебе до університету, тим паче нам по дорозі. 

Олег притягує мене до себе й знову цілує, тепер тільки у кінчик носа. 

— Ну...гаразд, — після сну все ще немає настрою, тож усмішку доводиться вичавлювати. 

Ми сідаємо в машину. Олег заводить двигун й усміхається широко.

— Вчора щось сталося? Чому ти втік? 

Дивлюся на чоловіка, бажаючи зрозуміти, що відбувається. Я не маю права ще лізти у його життя, ми наче пара, але між нами не близькі стосунки. Саме тому запитую обережно. Спокійно. Докоряти точно не хочеться.

Усмішка, варто почути моє питання, одразу сповзає з обличчя. Він відводить погляд вправно керуючи машиною. Я мовчки очікую. Можливо, йому потрібно зібратися із силами? Або ж просто не хоче розповідати. 

— Нічого такого. Не хвилюйся. — Врешті відповідає. — Сьогодні пропоную сходити у бібліотеку. Думаю, що п'ятниця буде чудовим варіантом для нашого читацького клубу, що скажеш?

Зітхаю. Ну гаразд. Олег поки не готовий мені довіряти й ставати ближчим. Я це приймаю. Все-таки, не так довго ми разом. 

— Підтримую.

— Молодець, Василісо. До речі, наступного тижня повертається моя мама, буде сімейна вечеря, я розповів про нас, тож тебе запрошено.

Ледве не давлюся. Що? Тобто? Яка ще вечеря?  

— З...з деканом?

Олег весело сміється.

— Так, з ним.

— Боже, нізащо.

Чоловік кидає на мене благальний погляд.

— Тато вже давно каже, що мені час припинити бути легковажним і знайти порядну дівчину. Якраз так збіглося, що я знайшов. Це чудова можливість потішити його і підтвердити мою серйозність стосовно тебе. Нас. Ти проти?

Я не просто проти. Я шокована і розгублена. Вечеря з деканом. Це ж просто...Боже, це ж страшно. Моя героїня роману, який зараз пишу, може б і наважилася на подібне, але якби я не хотіла бути схожою на неї, я… я не можу. Тому що у ній втілене усе те, що не зробила б я. Вона сильна, амбіційна, і не шукає принца. Вона знає себе і чого хоче. Іноді я дійсно мрію бути схожою на неї. 

— Ти ж казав приховувати стосунки, — лепечу.

— Якось не гарно афішувати їх, — спокійно відповідає. — Але ти ж ідеальний варіант, Василісо. Ти розумна, гарна, з тобою є про що поговорити. І ще раз повторю — я доведу свою серйозність стосовно тебе.

Все, ейфорія і дурнувата усмішка мої друзі. Мені страшно, дуже, але коли рука Олега накриває мою, коли він так каже про стосунки, складно припинити подумки літати. Мене окрилює, от прямо в цю хвилину. Серце б'ється швидко-швидко. Навіть гаряче стає, наче в авто підійнялася температура градусів так на десять. 

— Я можу подумати? — тихо запитую. Сили чомусь зникають.

— Ніяких думати, Василісо. Ти ж моя дівчина. Невже не хочеш познайомитися ближче? 

Ближче. Ближче? Наскільки це повинно бути? До якої межі? 

— Але…

— Манюня, — він вперше так називає мене, щоки одразу ж горять червоним. Пальці Професора стискають мої, — я тобі більше не подобаюся? 

— Ні.. Тобто, так. Подобаєшся. Дуже.

— У чому ж проблема? У нас спільні інтереси, ми влаштовуємо читацький клуб, ти повнолітня, доросла дівчинка. Я в захваті від тебе. Хіба щось не так?

— Просто швидко якось...— мямлю.