Глава 7

В ресторані я сиджу ще хвилин десять. Врешті не витримую. Арсен, якби мав, вже б приїхав. Я не маленька та безпорадна, можу і сама поїхати. Тож збираюся й виходжу на вулицю.

Сніг став сильнішим. Сипле з темного неба пластівцями, залишаючи на землі білосніжний слід. Зітхаю. Одночасно відчуваю себе щасливою та засмученою. Втеча Олега змусила до цього, втім, я розумію, статися може, що завгодно. Він же не винен. 

Варто зробити крок вперед, як до мене під'їжджає чорна ауді. Дверцята відкриваються, з машини виходить Арсен.

— Таке відчуття, що мій брат уявив мене твоїм охоронцем. Нагадай йому, що ти його проблема, не моя.

Звужую погляд. Серйозно? Він взагалі вміє поводитися нормально?

— Тебе ніхто не змушував!

Асен обходить машину та схиливши голову, розглядає мене. З ніг до голови. 

— Просто сідай! — цідить крізь зуби та відкриває дверцята запрошуючи у салон. — Або, можеш знову повторити подвиг і піти дворами. Подивлюся, чи не зґвалтують тебе десь між гаражів!

Фиркаю, але все-таки сідаю в салон.

Арсен мовчить. Машина мчить крізь сніг містом. В салоні грає музика. А я знову дивлюся у вікно. Як так сталося, що перше побачення з Олегом я провела взагалі з його братом, а на другому він знову поряд? Я не хочу проводити час з Арсеном, я хочу бути з Олегом. Мене дратує, що доводиться витрачати час на Шаде-старшого.

— Все-таки вирішила не послухати мене, — раптом каже, зробивши музику тихіше. 

Напружуюся.

— У чому твоя проблема? — Виходить грубо.

Чоловік хмикає. Скошує на мене погляд, а потім якось ліниво додає:

— У мене взагалі немає проблем, Налякана. Крім тебе. 

Закочую очі.

— Слухай, я вдячна тобі за те, що забрав зі “Скіфу”, за те, що навіть на побаченні брата замінив, і зараз забрав, справді. Але я не просила твоїх повчань. Не просила порад.Те, що між нами, тебе не стосується. 

Арсен починає сміятися. Зневажливо якось. Стає неприємно. Хочеться відкрити дверцята й вийти з машини. 

— Що між вами?

Повертаюся до Шаде. Дивлюся розлючено, фиркаю, і різко кажу:

— Тебе в дитинстві не долюбили? 

Арсен вигинає брови, насмішкувато хмикає:

— Повір, не в цьому справа. 

— В чому ж? Ти попереджаєш мене про брата, мовляв, він весь такий жахливий, і ти не будеш розгрібати наші проблеми. Хоча, звідки їм взятися? Ти називаєш мене легкодоступною, абсолютно не маючи уявлення про те, яка я. Ти бачиш лише те, що хочеш! 

Ми доїжджаємо до мого будинку. Шаде зупиняється під під'їздом. Музику не вимикає, лише робить тихіше. Повертається й дивиться в очі. Зізнатися, на якусь мить я зависаю  на ньому. Не можу відвести погляду від справжньої галактики. Не можу вичавити ані слова. Та водночас хочеться взяти й вдарити цього чоловіка чимось. За його слова. Поведінку. За все. 

— Тому що ти легкодоступна. Мій брат захотів,  — клацає пальцями, — вуаля, ти у нього в кишені.

Хмикаю. Відвертаюся.

— Помиляєшся. 

— Дай вгадаю, він прислав тобі квіти? Після нашого побачення. 

Складаю руки на грудях і знову дивлюся на Шаде. Останні слова пропускаю повз вуха. 

— І що? Що тут поганого? Ти своїм дівчатам квіти не даруєш? 

Арсен закочує очі, немов не може більше мене слухати. 

— Отже, ти не проти того, що у нас теж було перше побачення?

Ледве змушую себе знову почати дихати після його слів.

— Що-о-о-о?

— Лате, твоя втеча, — посміхається криво. 

— Ти серйозно? Це не було побаченням! Це… Слухай! Ти мені не подобаєшся, ясно? Ти грубий. І…

— І? — вигинає брови.

— Ти антимрія.

Раптом він починає сміятися, ще й щиро так, від чистого серця. Хмурюся, відвертаюся. 

— Я - антимрія? А мрія хто, мій брат? Зачекай, — він же знущається, навіть його обличчя бачити не потрібно, щоб зрозуміти, — Олег чудовий, світлий, добрий, і бла-бла-бла. А я темний, грубий та злий. Так ти казала.

Я мовчу. Не збираюся казати ані слова. 

Шаде зітхає. Торкається мого плеча, змушуючи поглянути на нього, знову зазирнути в його очі й потонути в них. Але я не хочу. Я не повинна. Він же не мій типаж. Він не подобається мені. Тільки, мабуть, на його чарівні очі це не розповсюджується. 

— Знімай рожеві окуляри, Налякана. Я серйозно, знімай. Річ не в браті. Таких у твоєму житті буде тисячі. Ти, мабуть, любиш читати, так же? Ти прийшла у його кабінет з книгами. Так ось, знай, як у книгах не буває. 

— Буває, — буркаю, просто так, щоб позлити його. — Я вірю в це. 

— І в кого ж частіше закохуються твої книжкові дівчата?

Закочую очі. Він що, дійсно запитує про це? Ніби знає відповідь, але хоче почути її від мене.

— В блакитнооких брюнетів, — роздратовано.

— Мій брат не брюнет.

— А ти не блакитноокий, — викарбовую. — Вибач, але я втомилася. Слухати твої моралі не збираюся. Ти просто заздриш брату, чому, я не знаю, і знати не хочу. Розбирайтеся з цим самі. А до мене з Олегом не лізь. Дякую, що підвіз. — Відкриваю дверцята та виходжу з авто. Але обурення не хоче припиняти бурлити у крові. Тож згинаюся й кажу: — До слова, героїні закохуються не у зовнішність, а в душу. І я теж.

Вирівнююся й чую слова Шаде:

— Ти закохалася не у душу, а якраз навпаки. 

Удаю, що не почула. Закриваю дверцята та йду до під'їзду. В грудній клітці колотнеча. Я злюся  на Арсена. Я не розумію чому усі проти стосунків з Олегом? Всі хочуть відговорити мене? Професор — чудова людина. Він же справді добрий, варто тільки побачити його усмішку. Він спокійний. Чесний. Каже  те, що дійсно на думці. А ще розумний та впевнений у собі. Не дарма у нього закохана більша частина університету. І так, я прекрасно усвідомлюю, що довіряти людині, котра переспала зі студенткою у бібліотеці — дурість. Втім, я вірю, що Олег не буде поводитися так зі мною, не буде зраджувати чи використовувати. Вірю, що він хоче дійсно стосунків. Навряд він би запропонував зустрічатися, якби я йому не подобалася.