Чомусь у голові порожньо. Ніяких думок. Роздумів. Навіть передчуття чогось прекрасного зникло. Я відчуваю себе просто, буденно.Розглядаю сніг, котрий кружляє у світлі ліхтарів, іноді скоса поглядаю на Професора, хапаючи й на собі його погляд повний цікавості.
Приїхавши під ресторан, чоловік швидко виходить з машини, обходить її та відкриває дверцята з мого боку. Як справжній джентльмен подає мені руку. Усміхається. Широко, щиро, не тільки губами, очима теж.
Відганяю апатію, котра накрила, усміхаюся у відповідь, та вкладаю свої пальці у його.
— Сподіваюсь ти не образилася за те, що я сказав про спідницю? Ти занадто гарна. Я не хочу, щоб на тебе хтось дивився.
Знічуюся. Складно встояти перед ним.
— Все добре, — відповідаю.
Ми крокуємо до входу ресторану. Олег не випускає мою руку зі своєї. Його пальці ніжно ковзають моїми, пестять, м'яко огортають теплом. Я тану немов сніг, який падає на асфальт. Тану, слухаючи його розповідь про те, що у цьому закладі найсмачніша риба. Він високий, і так приємно йти поряд та відчувати себе маленькою, беззахисною. Приємно знати, що я взагалі крокую з таким чоловіком. Він же виглядає на мільйон, без перебільшень.
Увійшовши всередину Олег допомагає зняти дублянку. Його рука обвиває мою талію, чоловік притягує мене до себе. Моє серце спочатку завмирає, а потім починає битися зі швидкістю вітру. Щоки червоніють.
Ми крокуємо вперед, проходячи у зал. Професор так і не відпускає мене, притискає до себе. Жар його тіла проникає у мене, змушуючи дихати частіше, відчувати щось схоже на ейфорію. Подібні емоції з'являються у мені, коли головні герої любовних романів нарешті роблять крок одне до одного, тоді хочеться кричати від щастя. Так і зараз. Я хочу кричати. Хочу, щоб бачили усі.
Зайнявши один зі столиків, Олег не дає мені обрати самій. Каже, що знає чим мене пригостити. Я не проти. Все, що мені потрібно — дивитися на нього. Зазирати у блакить, знати, що щира усмішка тільки для мене.
— Думаю, ти хочеш дізнатися про мене більше, — каже він, відкинувшись на спинку стільчика.
— Хочу.
— Тоді запитуй.
Спочатку не знаю, що запитати. Стільки усього крутиться в голові. Він викладає філософію, проводить час у бібліотеці, любить книги, дарує мені шанс отримати однодумців завдяки читацькому клубу.
— Що ти любиш? Взагалі. Речі, які дарують тобі насолоду.
Олег усміхається. В цю мить нам приносять напої, але він починає говорити:
— Люблю нічне життя. Клуби, розваги. Музику. Подобається проводити час так, як зараз ми проводимо. Я насолоджуюся цією атмосферою. Я легко ставлюся до життя, Василісо. Хочу отримувати від нього усе найкраще. А ти?
Боже, здається я закохуюся. У ньому є все, чого не вистачає мені. Бажання спілкуватися, жити, дихати на повні груди. Він не закривається вдома з книгами та зошитами.
— Читати.
— Це я знаю. Бачив неодноразово як ти вислизала з бібліотеки.
Олег змовчує стосовно того дня, коли я випадково наштовхнулася на нього зі студенткою. Як зараз пам'ятаю їх палкі поцілунки. Тоді я подумала, що теж хочу бути на її місці. Неодноразово. Назавжди.
— Я проводжу свій час тихіше, — стенаю плечима й роблю ковток ароматного чаю.
— Потрібно брати від життя усе, Василісо. Ти ж студентка. Колись ти вийдеш заміж, будуть діти, тобі доведеться сісти вдома...— промовляє це так, наче щось страшне. Моя романтична натура бунтує. Що поганого у цьому?
— Неможливо пересилити себе і змушувати ходити по клубах, якщо не завжди цього хочеться.
— Ти була у “Скіфі”, отже все-таки проводиш час весело, а не тільки вчишся чи читаєш.
— Іноді буває.
Професор тягнеться рукою до моєї. Варто долоні накрити мою руку, як я знову спалахую вогнем. Підсуваюся ближче, усміхаюся. Не можу припинити робити це. Хочеться говорити й говорити.
— Ти живеш з братом? — ставлю наступне питання.
Олег хмикає.
— Ні. Там, де ти прокинулася, не мій дім. Це квартира Арсена. Я тимчасово там живу. Власне, саме через це я не зміг піти з тобою на прогулянку вперше. У мене вдома ремонт. Сама розумієш, справа ця складна, — і знову усмішка. — Тоді привезли підлогу, пізно, але довелося швидко їхати контролювати процес вивантаження. Ви з Арсеном нормально провели час?
Я завмираю. Що сказати? Я облила твого брата випадково, а він жбурнув у мене своєю кофтою? Я пішла додому пішки, а він приїхав і кричав на мене? Попередив стосовно тебе?
— Цілком. Він щось казав?
— Як не дивно, ні.
— Ви рідні брати? Просто ви такі різні, — швидко додаю.
— Рідні, — усміхається, — брат більше схожий на маму.
— А хто старший?
— Арсен. Йому двадцять дев'ять.
— А тобі?
— Двадцять сім.
Нам подають страви. Риба з мангала, гаряча, ароматна, вкрита лимонами. До неї ще роли, салат, та гарнір.
— Василісо, — каже чоловік, варто офіціанту піти, — стосовно спідниці, ще раз. Ти не ображайся. Я просто бачив твій вираз обличчя. Але хочу додати, що і макіяж…
— Що з ним? — стурбовано.
— Все добре, просто роби його не таким яскравим. Ти привертаєш увагу. Поки ми йшли, кілька чоловіків дивилися на тебе. Я запропонував тобі стосунки, і я жадібний. Якщо ти зі мною, то лише зі мною. Розумієш?
Якщо чесно, не дуже. Але киваю, наколюю шматок риби на виделку й смакую. Ейфорія накриває все більше. Він так піклується. Очевидно ж. Та й Олег не хмуриться, постійно посміхається, тож все це щиро. Ми продовжуємо розмову. Здебільшого говорить він. Розповідає про наш читацький клуб. Наголошує на тому, що потрібно підлаштувати місце. А потім запитує:
— До речі, що ти любиш читати? Для розваги.
— Любовні романи, — не замислюючись відповідаю. Помічаю як обличчя Олега ледве помітно кривиться. — Щось не так?
— Романи? Там, де сльози, кохання на все життя, і більше ні про що не написано? Без образ, я не проти кохання у книзі, але не тоді, коли все крутиться лише навколо цього. А як же пригоди?
#187 в Сучасна проза
#1300 в Любовні романи
різниця у віці, владний герой і ніжна героїня, студентка перше кохання
Відредаговано: 01.02.2022