Глава 5

— Він жбурнув у тебе кофтою? 

Ми сидимо після пар під кав'ярнею. Холодний вітер рве верхівки дерев, гне вниз, змушуючи кутатися у шарф сильніше. Кінець зими виявився значно холоднішим ніж початок. 

— Це все, що тебе цікавить? — хмуро запитую.

— Брат Професора подобається мені все більше, — ігнорує мій напад подруга.

— Жбурляння кофтою може подобатися? Думаєш, приємно було? 

— Дорогенька, ти виляла на нього лате. Він був змушений гуляти з тобою замість братика, бо той, швидше за все, відривався у ліжку з якоюсь дівчиною. 

— У нього були справи.

Леся скептично вигинає брови.

— Весь університет знає справи Олега Олеговича.

— Не факт.

— Я дивуюсь тобі. — Леся дивиться на мене уважно. — Він тобі так сильно подобається?

Киваю їй. Професор для мене ідеал. Я, мабуть, закохана у його усмішку, у блакитні очі, світле волосся. 

— Ми з ним відкриємо читацький клуб. Тут. 

Дівчина хмикає.

— Ага. Щоб зібрати там якомога більше дівчат.

— Просто вони читають більше.

— Василісо, вони прийдуть туди тільки заради Професора. Якщо прийдуть.

Ображено хмурюся.

— Ти перша прийдеш. Хіба не підтримаєш мене?

— Звісно підтримаю, — вигукує. — І одразу буду слідкувати за твоїм коханням усього життя. Тільки, подруго, я попереджаю, одного разу ти відкриєш очі, і побачиш, що твій Професор звичайний ловелас, який любить перемоги. Ти очікуєш одного, але вийде все не так. 

Завмираю. Леся буквально говорить його словами. Я мовчу. Дивно буде підозрювати, що вони знайомі. Але, коли люди вже вдруге говорять одне й те саме, варто замислитися? 

От тільки я очікую казки. Я хочу її. Хочу отримати любов. Хочу її як на сторінках книг, які читаю й пишу. Хочу, щоб мій герой міг заради мене на все. Хочу, що він кохав мене так сильно, як ще ніхто ніколи не кохав. Щоб піклувався. Хвилювався. Оберігав. Був сильним, тримав, коли падаю. Витирав сльози, коли плачу. Підтримував мої захоплення. 

Професор здається таким. Він милий і ніжний, як він може образити? Ні. Він хоче читацький клуб, і знає, що я люблю читати. Неодноразово ми зіштовхувалися у бібліотеці. Він знає, яка я. 

Що такого у подібних мріях? Тато казав, що потрібно мріяти. Адже саме це штовхає нас на вчинки, на дії, котрі потім здійснюють наші бажання. 

— Я в це не вірю, — врешті кажу. — Пішли на зупинку.

Подруга бачить, що мій настрій зіпсовано. Тож крокуємо мовчки, кожна у своїх думках. В тролейбусі прощаємося, я виходжу на зупинку раніше.  На дворі вже темно. З неба починає сипати сніг. На хвилинку зупиняюся, розглядаючи білосніжні пластівці. Цього року зима не тішила нас снігом. Всюди чорна земля, багнюка, гниле листя. Одним словом — похмурість. 

Підіймаю голову до неба. Усміхаюся. 

Я люблю сніг. Люблю, коли він вкриває усе білосніжною ковдрою. На вулиці стає світліше. Світло ліхтарів відбивається наче в небо. І на душі стає якось більш радісно. 

Видихнувши, та відігнавши погані думки, йду до дому. Я вірю, що у мене все буде так, як мрію. Інакше й не вийде. Нехай мій головний герой не принц, для когось ловелас, та я впевнена, що колись я опинюсь у миті, де моє життя нагадуватиме казку. І тоді я згадаю сьогоднішній зимовий день й буду знати, що саме моя віра штовхала мене до цього.

Коли заходжу у квартиру одразу ж відчуваю напруження. Воно ледве не пульсує у повітрі. Опускаю очі й бачу чоловіче взуття. Теж роззуваюся, крокую на кухню. Там мама і...тато. Мама виглядає так, наче зараз виб'є з нього усю душу, він же почувши мене, різко обертається.

— Васю, — називає так, як постійно просила не називати. — Привіт, доню.

— Доня, — хмикає мама, не даючи й слова сказати. — Ти кинув свою доню.

— Ма...— благальним тоном прошу її. 

Так, я не хочу спілкуватися з татом, але й відштовхнути складно. Просто мені важко пробачити те, що він пішов від нас. 

— Василісо, — виправляється тато. — Це твій останній рік в університеті. Знаю, що ти у мене розумна та талановита дівчинка. Алла..

— Твоя нова дружина! Пфф! — втручається мама.

Батько навіть не обертається, продовжує дивитися на мене. Він гарний. Високий, статний, добрий, вміє знайти підхід до людини. Шоколадне волосся трішки посивіло, але карий погляд такий же ясний та впевнений. 

— Алла, — ігнорує її, — відкрила салон краси, ти ж знаєш. Їй потрібен адміністратор, лише на кілька годин. З п'ятої вечора до сьомої. Що скажеш? 

— Вона не піде працювати на твою повію! — гиркає мама.

Я ж мовчу. Алла мені не подобається, та і чому повинна? Вона забрала тата з сім'ї, забрала у мене батька. Змусила з підліткового віку жити, слухаючи мамині сльози, прокльони та відчувати себе неповноцінною. 

— Василісо, — тато підходить ближче, — знаю, що це не робота мрії, але це підробіток і старт. В майбутньому ти можеш її змінити. Поки ж отримаєш досвід. Хіба це погано?

— Ми не помираємо з голоду, Андрій!

— Мам! — зупиняю її помахом руки.

— Не мам! Хочеш проводити час з тією хто забрала батька з сім'ї? — репетує.

— Я подумаю, — кажу.

— Добре. 

Він усміхається. Я бачу, що відчуває себе некомфортно, але і мені якось незручно. Стосунки між нами давно змінилися. Якщо колись я могла розповісти йому все, то після розлучення він став ворогом. Якщо колись я знала, що він моя опора і підтримка, то після розлучення я залишилася сам на сам із собою. Мама була у розпачі, у роботі, у стражданнях. Все, що її хвилювало, втім і досі хвилює, аби я не завагітніла у п'ятнадцять. А мій емоційний стан став для неї чимось далеким. Непотрібним. 

— Я пішов. Гарного вечора, дівчата.

Батько взувається, під мамині скептичні погляди, і виходить з квартири. Потрібно бачити з якою силою мама зачиняє двері. Аж стіни тремтять. 

— Він приніс гроші на екзамени. — заявляє.

— Тобто?

Крокую за мамою на кухню.