Глава 3

Після пар я, витримавши інтригу, врешті розповідаю Лесі усе. Варто бачити її очі. Подруга роздратована, явно не вірить у добрі наміри викладача, і взагалі, налаштована скептично.

— Ну ок, ти, Ліска. Ти в нас наївно віриш у любов, як у книжках твоїх. Але він… Це підозріло. Навіщо? Який сенс?

— Та ну тебе! — Змахую рукою. 

Ми крокуємо повз університет, на зупинку. Занурюємося в один з дворів неподалік, як раптом перед нами зупиняється чорна ауді. Налякано зойкаю. Подруга починає обурюватися й лаяти водія, а я завмираю на місці, варто склу опуститися. 

Арсен Шаде! 

Закочую очі, смикаю подругу й тихо кажу їй, хто це.

Леся замовкає. Звужує погляд на чоловіка прискіпливо його розглядаючи, і судячи з усього, він їй сподобався. Дивно. Хоча, я знаю, що вона любить брюнетів. 

— Ти загубила, налякана, — викарбовує Арсен й простягає мені мій телефон. 

Кліпаю, мовчки забираю телефон з його рук, й не встигнувши  подякувати, спостерігаю за тим, як він підіймає скло назад і їде геть.

— Оу….— це Леся. — О це так чоловік. 

— Слину витри, — фиркаю.

— Якщо вони брати, то цей точно — чорна діра. Він притягує. Магнітом, Ліска.

— Не мій типаж. І взагалі, він злий якийсь.

Леся скептично мене оглядає.

— А тобі лише Кенів подавай. 

— Не Кенів, а нормальних людей. Ти його бачила? Мабуть, щоб викликати у нього усмішку, потрібно зробити щось жахливе.

Леся закочує очі, хмикає, й схопивши мене під руку, весело заявляє. 

— Ну нічого-нічого, скоро поріднитеся. Будеш йому, ким там, братовою?

Скоса поглядаю на подругу.

— Взагалі вже?

— Ти ж тепер пара Професора, Ліска. Спільні вечері, все таке...— і сміється. 

Повернувшись до дому, перше, що я роблю — приймаю душ. Побачення з Професором — мрія, котра вирішила раптом здійснитися. Тож я повинна виглядати ідеально. Мама на роботі, вона працює у швейному цеху, тому, я вільна робити, що завгодно, а не чинно сідати за виконання домашнього завдання. 

Прийнявши душ, вкладаю волосся легкими хвилями, фарбуюся, та встаю перед шафою. Потрібно обрати щось таке, від чого Олег втратить свідомість, але не дуже відверте. Хоча, я ж не знаю, де ми будемо, раптом потрібно одягнутися у джинси й светр? 

Так, Професор сказав “Прогуляємося”. Отже, взуття на підборах та сукня точно відпадають. 

Врешті зупиняю свій вибір на джинсах, зверху білосніжний светрик, взуваюся у чоботи теж білого кольору, і сідаю у коридорі. Олег Олегович не казав у якій годині заїде, та і як він скаже мені, що час виходити, якщо немає мого номера телефона?

Дістаю мобільний з сумки й гортаю контакти. У мене є номер Професора. Як буде виглядати якщо я зателефоную йому перша? 

Боже. Я не готова до такого. Страшно. 

Кілька секунд дивлюся на номер Олега Шаде, нарешті змушую себе натиснути кнопку виклику, як в цю ж секунду на екрані висвічується невідомий номер. Здивовано підіймаю слухавку й з подивом чую чужий чоловічий голос:

— Виходь.

А потім гудки. Нервово поглядаю на телефон. Щось не схоже, що це Професор, навіть якщо подумати, що він дзвонить з іншого номера. Голос інший. Втім, як вчинила б героїня з мого роману? О, вона б гордо спустилася вниз і з усмішкою б пішла гуляти. Чим я гірше, якщо моє протеже вміє так? Я теж можу. 

Одягаю куртку, беру сумку, й глянувши на себе у дзеркало, виходжу з квартири. Поки спускаюся вниз серце клекоче в грудях. Мені страшно. Зізнатися, я схвильована настільки, що в будь-яку мить можу сповзти по стіні. 

“Тримайся, Ліса. Ти повинна”.

Виходжу під під'їзд і бачу заведену чорну ауді. Підозрілість проколює серце різким рухом, але я відкидаю цю емоцію. Підходжу до машини й сідаю на переднє сидіння, впевнена на всі сто, що це Професор. Але варто повернути голову, як бачу Арсена! 

Що ж це таке?

— Ти? — Випалюю раніше, ніж встигаю зупинити себе ж.

Чоловік криво посміхається, ставить руки на кермо, й каже:

— Я. Братик прислав. Він зайнятий. 

Вигинаю брови.

— Чим?

Арсен повертається до мене, широко посміхається, але якось зі знущанням, й викарбовує:

— Справами, Василісо.

Навіть не буду запитувати звідки знає моє ім'я. Хмурюся. Складаю руки на грудях й відкидаюся на спинку сидіння. 

— І звідки у тебе мій номер? Взяв, поки читав листування у моєму телефоні?

Шаде пирскає зі сміху. Хоча, раптом він не Шаде? Вони брати з Професором, та...може не рідні?

— Для чого мені читати листування легкодоступної студентки? — Холодно кидає й починає їхати, залишаючи двір позаду. 

— Легкодоступної? — Аж вирівнююся. 

— Не я напився до нудоти у Скіфі, — стенає плечима.

Трясця. Він має рацію, от тільки...я ж не навмисно. 

— Ти рідний брат Олега Олеговича?

— Рідний.

— Куди ми їдемо? До нього?

Арсен хмикає, холодно так, цинічно.

— Ні.

— Куди?

Скоса поглядає на мене й роздратовано закочує очі.

— Забагато питань, не здається?

— Ні.

Розслабляюся. Знову відкидаюся на спинку й дивлюся вперед, на вже вечірні вогні міста. 

— Ну? 

Чоловік навіть не приховує, що я йому не подобаюся.

— Ти завжди така?

— Яка? 

— Нахабна.

Ледве не давлюся. Я нахабна? 

— Лише хочу знати, куди мене везе незнайомий чоловік, цілком логічно, хіба ні?

Арсен киває.

— Так.

— Тоді хочу почути відповідь.

— Гуляти, Налякана.

Роздратовано закочую очі.

— Я не налякана.

— Ти втратила свідомість при мені, двічі.

— Ти був з пістолетом, — ціджу.

— Запальничкою.

Машина зупиняється на червоне світло. Повертаюся до чоловіка й прискіпливо оглянувши його, кидаю:

— Ти завжди такий? 

— Око за око?

— Тобто?

— Хіба я не те саме запитав?

— Ну, так що?