Глава 2

Матінко моя рідна! Це ж мій антигерой! Головний претендент на роль антагоніста. Одним словом - Арсен!

— Що ти тут робиш? — Обурливо рикаю, сідаю.

Чоловік відсувається й хмикає. Поправляє засукані рукави сорочки й годинник на зап'ясті. 

— Я? Налякана, ти щось переплутала. Ти у мене вдома. — Відрізає, але нахабна усмішка все ще ледве виграє на губах.

Хмурюся. Відкидаю розтріпане волосся з обличчя й розлючено зиркаю на чоловіка. Він у відповідь пропалює мене очима. Повільно розглядаю кімнату. Відмічаю, що це дійсно не мої стіни. Тут вони сріблясто-сірого кольору під старий бетон. Зверху яскраво світить люстра. Ліворуч на всю стіну стоїть білосніжна шафа, в кутку висока пальма, а я сама на широкому ліжку, котре стоїть рівно посередині кімнати. Переді мною штучний камін, над ним плазма. Так, це сто відсотків не моя кімната. 

Знову дивлюся на Арсена. 

— І чому я у тебе вдома? — Різко запитую.

Чоловік встає та глянувши на годинник, кидає:

— Пити потрібно вміти. Дивуюся як тебе ще у клубі не роздягнули прямо там, на дивані. Ти завжди така безвідповідальна?

— Що?...

— Я кажу, — напружено протягує, стиснувши зуби так сильно, що стає видно гострі вилиці, — що так поводяться легкодоступні студентки. 

Вигинаю брови, але змовчую. В якомусь сенсі він має рацію. Але пояснювати йому, що я не така і хоч клуби для мене не новинка, і я не легкодоступна, сенсу немає. 

Раптом у кімнату заходить Професор. Сказати, що мене заливає фарбою одразу, це нічого не сказати. Обличчя пашить. Його я точно не очікувала побачити тут. Тим паче зіштовхнутися з ним, коли я виглядаю жахливо ще й сиджу у чужому ліжку.

— Василісо? — Здивовано.

— Олег Олегович...— мимрю під ніс. Жах. 

— Що моя студентка робить тут? — Зацікавлено простягає викладач, переводячи погляд, то на мене, то на Арсена. 

— Відсипається, — кидає той. — Тепер вона твоя проблема, братику.

Братику? Стоп. Стоп. Стоп. Я щось вже взагалі нічого не зрозуміла. Який ще брат?

Професор киває Арсену й помахом голови вказує на двері. Він довго не вагається, підхоплює пальто на краю ліжка й зникає у коридорі, навіть не попрощавшись.

— Ти вибач, — в думки вривається голос Олега Олеговича. — Мій брат не найприємніша людина у світі. 

— Я не знала, що у вас є брат...— розгублено.

— Ніхто не знає. Ми й не схожі. — Весело каже. — Що ж, Василісо, думаю цю ситуацію краще залишити між нами, що скажеш?

Дивлюся у блакитні очі чоловіка. Професор дивиться спокійно, ніжно навіть. 

— Звісно, — ковтаю клубок у горлі. 

— Тоді викличу тобі таксі. Зараз четверта ранку, якщо що.

Боже, Леся мене з'їсть з кістками. 

Голова починає боліти ще сильніше. Закриваю обличчя руками й встаю з ліжка. Цей сором я буду пам'ятати вічно. Це ж треба, опинитися вдома у брата Професора, моєї мрії, ще й такому стані! І все через Арсена. 

Коли забираю руки від обличчя, Олега Олеговича вже немає. Чую як він викликає таксі, дозволивши мені привести себе у нормальний стан. Виходжу у коридор, дорогою до туалету, який знаходжу з третього разу, оцінюю дорогий ремонт та вишуканість меблів. Вже у ванній кімнаті вмиваюся холодною водою, змиваю стрілки та розтерту помаду. Пригадую, як блювала на мосту, кривлюся. Так, це точно не найкраща ніч у моєму житті. Але вже нічого не зміниш. 

Поглянувши у дзеркало й зрозумівши, що мати кращий вигляд вже не буду, виходжу знову у коридор. Професор дає мені мою сумку, подає куртку й виходить зі мною під під'їзд. В машину я сідаю мовчки. Та не встигаю закрити дверцята, як чоловік вкладає у руки гроші. Дивлюся на нього з німим питанням. 

— Не можу ж я відправити дівчину до дому і не заплатити. Це було б неввічливо, Василісо. 

Киваю, закриваю дверцята й відкинувшись на спинку сидіння, називаю адресу. 

Дорога до дому не займає багато часу, та це не заважає мені тисячу разів насварити себе. З острахом розумію, що телефон десь зник, принаймні у сумочці його немає, тож набрати Лесю не вийде ніяк. Погано. Дуже-дуже погано. Я отримаю прочуханки від мами й подруги, і навіть не одночасно, отже доведеться виправдовуватися двічі.

Приїхавши під дім та розплатившись з таксистом я повільно повзу на свій поверх. Стан такий, наче мене примусили працювати на полях. Я виснажена. Розчавлена. Вщент.  У роті сухо. А ще перегар. 

Відкриваю двері у квартиру й тихенько заходжу не вмикаючи світла. От тільки не встигаю порадіти, що мама спить, і я зараз швиденько побіжу до себе, як над головою спалахує люстра.

— Четверта ранку, Василісо, — викарбовує мама.

Закочую очі. Зараз почнеться.

— Я приїхала на таксі. Леся заплатила, тож все добре, не варто було хвилюватися. Все було…

— Леся заплатила? — Холодний голос мами змушує поглянути на неї. — Ти де була?! Леся телефонувала мені, ти зникла з клубу. Я думала ти розумна дівчинка, Ліса, але це… Зізнавайся! 

Ковтаю клубок у горлі. Якщо скажу, що мене виніс з клубу незнайомець, привіз до себе, а потім втік, кинувши на свого брата — це буде фіаско. Якщо ж скажу щось про Професора, то мама почне кричати ще більше, знаючи, що це  мій викладач. 

Зітхаю.

— Мені стало погано. Я вийшла з клубу. Пройшлася трішки. А потім викликала таксі. І все, мам.

Жінка поправляє русяве волосся у хвості. На скронях вже сивина, яку мама старанно зафарбовує. 

— Як я можу тобі вірити? Ти тільки що збрехала і навіть не почервоніла! Вся в батька! 

Спираюся на стіну й починаю знімати взуття. Крики та докори, що я вся у поганого, жахливого татка, який брехав мамі про усе, вже лунають не вперше. Занадто сильно мама ображена на нього за те, що він осмілився закохатися в іншу жінку. За те, що він пішов від нас. Зізнатися, я теж. Та я ніколи не кричу, що він поганий. Просто….я викреслила його зі свого життя, буквально у всьому. Він хотів допомагати. Хотів бути поряд. Хотів все ще бути батьком. Тільки я сказала на все це ні.