Я тебе шукав

Глава 1

П'ять книг лягають у мої руки важкою вежею. Вдихаю аромат паперу й хмуро дивлюся на подругу. Леся стоїть навпроти й посміхається.

— Неси Професору, Ліска. Він ще має бути у бібліотеці. А я через дорогу, кави нам візьму, і можна буде закінчити цей складний навчальний день.

Дівчина поправляє високий хвіст та, весело розвернувшись, йде університетським тьмяним коридором. На вихід. Кидає мене, знаючи, що я, як справжня студентка у якої викладач з прізвиськом Професор — закохана у нього. Втім, як і половина потоку. Чому? Ну-у-у-у...йому тридцять, він дико гарний, наче герой з любовних романів, котрі я обожнюю, і син декана. У нього білосніжне волосся, блакитні очі, високий, сексуальний, а ще з ним можна говорити про все на світі. Професор, а точніше Олег Олегович, викладає філософію.

Зітхаю, дивлячись в спину подруги, що зникає за поворотом. 

Одна Леся не бачить у Професорі нічого особливого. Каже, що він типовий нахабний вічно молодий хлопчик, і байдуже, якщо йому буде п'ятдесят років, він однаково буде вважати себе сексі. 

Притискаю книги до себе та мчу у бібліотеку. Зазвичай викладач філософії засиджується там допізна. Іноді зі студентками. Іноді з пікантним продовженням. Але всі дорослі, всі не проти подібного. Та викладачу і черговій дівчині завжди вдається удати, що вони не перейшли межу. Одного разу я випадково їх побачила, між стелажами, де стоять книги з історії України. Побачила й одразу ж втекла. Соромно стало.

Бібліотека зустрічає тишею та вимкненим світлом. У дверях зіштовхуюся з  бібліотекаркою — Мариною Іванівною — старою жінкою радянських принципів.

— Василісо, — протягує вона поправляючи темно-червоне кубло на голові. — Так пізно? Щось забула? 

— Добрий вечір, ще раз, — видихаю. — Ні, просто віддати Олегу Олеговичу книги прийшла. Мені вже не потрібні. 

— А він пішов, люба, — жінка посміхається. 

Вона любить мене. Мабуть, одну й мене, власне. Я не тільки читаю, вчуся, а ще й пишу любовні романи, і, як не дивно, саме Марина Іванівна моя перша читачка. 

— О...До дому? 

— Ні, до себе в кабінет. Може ще там? — Підморгує.

— Дякую, — кидаю й різко розвернувшись біжу на другий поверх.

Поблукавши, як завжди, коридорами, нарешті знаходжу кабінет Професора. Стукаю у двері й, не дочекавшись дозволу, відкриваю їх. І одразу ж завмираю на місці. Щелепа ледве не буквально падає на книги. Руки починають тремтіти. А ще, стає до біса страшно. Тому що перед столом Професора стоїть незнайомець, орієнтовно віку самого викладача, й цілиться йому в обличчя пістолетом.

Зойкаю, чим привертаю остаточну увагу. 

Олег Олегович мовчить, шоковано кліпає, поки я прискіпливо запам'ятовую обличчя нападника. Вивчаю кожну гостру рису, розглядаю ідеально рівний ніс, вилиці, м'які губи й до нестями гарні очі з чорними віями. Він брюнет. У стильному класичному костюмі. Не мій типаж, взагалі. 

Не знаю чому це в голові, адже тут сцена від якої сироти на шкірі бігають не даючи й вдихнути.

Брюнет оглядає мене у відповідь. Байдуже так. Але теж вивчаючи. Без роздратування, але з холодом.

— Часто так? — Його голос, немов солодка патока, попри холодний вираз та погляд.

Професор хмикає, киває, й нарешті каже хоч щось.

— Не хвилюйся, Василісо, це не справжній пістолет. 

Дивлюся у блакитні очі чоловіка й не вірю. Все ще стою на місці не знаючи, що робити далі.

— Я серйозно. Арсене, забери його, студентку мою лякаєш.

Брюнет опускає зброю, а потім несподівано переводить дуло у стелю й тисне на курок. Я чую тихий звук клацання, і бачу...вогник. Боже, це запальничка? 

Скрикую. Замовкнути й зупинити це неможливо. Страх віддає шаленим гупанням у серці. Перед очима навіть на мить темніє, тож роблю інтуїтивно крок назад та впираюся у стіну. Книги випадають з рук. А далі я вже не чую нічого…

***

— Ей, налякана, жива? — Голос дратує. Будить і одразу ж бісить.

Розплющую очі й наштовхуюся на уважний погляд. Карий, настільки темний, що здається чорним, а навколо зіниць, наче вкраплення справжніх зірок.  Бачу його насмішкуватий та лінивий вираз, хапаю себе на думці, що він занадто самовпевнений та нахабний. 

— Жива, — фиркаю.

Вирівнюю спину. Я, виявляється, сиджу у кріслі Професора, а от його самого чомусь немає. Кинув з цим чоловіком саму? Серйозно?

Підозріло розглядаю цього Арсена, поки він сідає у крісло навпроти й знову дивиться на мене: зухвало та з насмішкою. 

— Вперше при мені втрачають свідомість від страху, — задумливо промовляє.

Я мовчу. Кілька хвилин сиджу, скануючи усі деталі вже давно вивченого кабінету, підраховую усі книги на столі, включаючи ті, що принесла, навмисно оминаючи незнайомця. 

Встаю так різко, що й сама дивуюся власній сміливості. 

— Я піду. 

Арсен стенає плечима, змахує рукою.

— Олегу Олеговичу щось передати? Наприклад, що ти червонієш при погляді на нього?

Хочеться сісти назад у крісло. Коли? Коли він міг це побачити? Але змовчую та йду до дверей. Відкриваю їх і не прощаючись вилітаю у коридор. Далі ж вибігаю з університету з такою швидкістю, що навіть гепард позаздрив би. На ходу одягаю куртку, закутуюся у шарф та притримуючи сумку, біжу через дорогу, до Лесі. 

Вона, власне, вже якраз і дзвонить. Підозрюю, що це не перший пропущений дзвінок. Запихавшись, підбігаю до подруги, котра стоїть до мене спиною й, ледве дихаючи, різко кажу:

— Я більше ніколи не підійду до Професора впритул.

Леся повільно обертається й побачивши, мабуть, на моєму обличчі переляк, червоні щоки й дикість в очах, стурбовано питає:

— Що сталося? До речі, твоя кава вже холодна. І я теж.

— У мене поважна причина.

Ми сідаємо на лавочку під кав'ярнею. Дівчина вкладає у мої руки стаканчик й з очікуваннями дивиться на мене.

— Ну? — З нетерпінням.

Швидко розповідаю, що сталося й замовкаю. Леся скептично хмикає, окидає мене підозрілим поглядом й каже:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше