Розділ восьмий

Ввечері після всього, що трапилось, Арсен все-таки підвіз мене додому. Я взагалі-то збиралась стояти на своєму до останнього, не хотіла здаватись. Не вистачало лише, щоб Арсен знову впритул підібрався до мого життя та брав в ньому активну участь! Та він був з тих чоловіків, які не чують слова «ні» та завжди діють так, як їм вигідно.

Та й я пручалась не настільки вже й сильно. Від однієї думки про те, що мені доведеться самотужки добиратись додому, сидіти біля вікон, кров холонула в жилах.

Звісно ж, ні від Алекса, ні від Арсена я не приховувала подробиць: розповіла, коли домовлялась з Антоном зустрітись в кафе. Висновок міг бути тільки один: хтось прослуховував телефонну розмову, інакше як би зловмисник дізнався про цю зустріч?

Очевидно, що це не надто типова для мене дія.

Наступного ранку, коли я мала виходити на роботу, автомобіль Арсена вже стояв під вікнами. В школі у Мирослава знову були якісь нудні заняття, тому я без докорів сумління дозволила йому лишатись вдома, з Алісою, та взяла з сина зобов’язання без дозволу на вулицю не виходити.

Не вистачало тільки, аби малий постраждав. Алекс обіцяв виставити охорону біля будинку, але не факт, що цього буде вдосталь.

Наступні кілька днів я провела в роботі. Шукати інформацію, коли вона торкається тебе особисто, куди більш неприємно, чим виконувати якісь сторонні задачі, але іншого спеціаліста мого рівня у нас в офісі не було, а нікого нового на заміну Алекс поки що вирішив не шукати, аби не дати зловмисникам можливості підібратись до нашої спецслужби надто близько.

На моєму телефоні не було жодних слідів прослуховування, та воно й не дивно – я постаралась, аби безпека всієї техніки, якою я користуюсь, завжди була на максимумі.

Мобільний Ковенка порадував інформацією більше. Сліди прослушки були. Правда, поки що важко визначити, звідки ноги ростуть, але я сподівалась, що з часом помізкую над цією задачею та зможу щось вирахувати.

Стрілка так і не знайшли. Зате виявили, де він міг знаходитись – на даху будівлі навпроти кафе, тієї самої, де знаходилась юридична фірма.

Я перевірила всі камери відеоспостереження – нічого. Скоріш за все, пройшли туди через задній вхід. Хтось дуже пересічний…

І, можливо, прибув він туди задовго до нападу. Аби перелопатити нову дозу матеріалу та пропустити його через нейронну мережу для виявлення можливого збігу з базою, доведеться потратити чимало часу. Та й порівнювати не дуже є з чим…

Балістична експертиза поки що теж не дала особливих результатів. За висновками наших колег, куля йшла так, що в принципі не мала мене зачепити. Він промахнувся спеціально чи випадково? Хотів налякати, поранити уламками скла?

А може таки вбити?

Звісно, ми дізнались, з якої зброї стріляли. Снайперська гвинтівка, до того наче ніде не засвічена, якась іноземна. Алекс послав запит знайомому з Інтерполу, попросив його пробити, але я могла собі уявити, скільки знадобиться часу, аби до цього запиту хоча б добрались.

Я почала заспокоюватись. Не настільки, щоб відпустити сина до школи, тим паче, що Арсен вперто водив мене з дому на роботу та назад, але достатньо, аби більше не труситись від кожного різкого звуку. Нервова система прийшла в норму, як і завжди, коли я дозволяла роботі з головою поглинути себе.

В мене було лише одне питання: навіщо комусь мене переслідувати?

Я не вірила у велике пристрасне кохання якогось божевільного. В моєму житті вже один божевільний є, і це Птаха…

Чи міг він винайняти нападника, прислати квіти, знайти стрілка?

Теоретично – так. Практично – я не хотіла в це вірити. У Арсена була тисяча способів зробити все значно тонше, це не його почерк…

Принаймні, я на це сподівалась.

Зрештою, я не відмовилась навіть від театру. Так, можливо, йти туди було величезною дурницею, ледь не найбільшою з усіх, які я могла здійснити, та відпиратись я все одно не стала. Можливо, злочинець все-таки якось себе проявить?

Або я зможу насолодитись театром.

І зараз, стоячи в ошатному холі, я зрозуміла, наскільки давно ніде не була. Навіть сукня, яку я дістала з шафи, була старою. Я купила її вісім років тому, коли ще жила з Арсеном, і не вдягла з тієї пори жодного разу. А тепер ось стояла, відчуваючи, як холод торкається відкритих плечей. Я завжди була худорлявою, і вагітність цього не змінила. Сукня лежала якраз по фігурі, геть не нагадуючи про втрачені роки.

Арсен був в новесенькій сорочці та штанях, вдягнений як з голочки, такий гарний, що на нас, мені здалось, дивились всі, хто проходив повз. Я зупинилась біля дзеркала, поправила зачіску, просту, але вишукану, і застигла, коли Птаха зупинився за моєю спиною. Його долоні лягли мені на плечі, зігріваючи, і хоч як я намагалась не видати насолоду від цього простого доторку, здається, в мене не було шансів.

– Ти така гарна, – прошепотів Арсен. – Я пам’ятаю цю сукню.

– Тобі здається, – похитала головою я.

– Нічого мені не здається, – він нахилився до мене ближче та обережно торкнувся губами скроні. Високі підбори, на які я зважилась сьогодні, зменшували нашу різницю в зрості, тому зараз Арсенові було навіть зручніше. – Я її пам’ятаю, цю сукню. Вона чудова, але найголовніше, вона викликає бажання пошвидше її зняти.