Розділ сьомий

Вночі мені снився Арсен.

Мерещилось, що він стояв поруч та всміхався, ласкаво і ніжно, наче не трапилось нічого поганого, а тоді протягнув руку, немов підкликав мене до себе ближче. Я завмерла, не знаючи, чи йти, чи краще лишитись на місці, а тоді повз мене пробігла Марія, вся така надзвичайно радісна та осяйна, що аж бридко. Повисла у нього на шиї, і вони цілувались, і він дивився на неї своїми справжніми очима, а не отим поглядом-маскою, який так вдало репетирував раніше…

Прокинулась я в холодному поту, сердита і засмучена, довго намагалась зрозуміти, де знаходжусь, потім наче вже й заспокоїлась, але більше не заснула. На роботу їхала, немов чекаючи на щось погане.

Переслідувач ніяк себе не проявляв. Мені навіть подумалось: може, це все-таки Собчак, а квіти він надіслав кур’єром заздалегідь? Не думав, що його хтось пристрелить…

Але згадка про заключення судмедексперта змусила відкинути геть цю просту та таку приємну версію. Ні, Собчака підіслали. І той, хто це зробив, чітко розумів, що робить, і не мав наміру відступати від означеного плану.

Я повела плечем, намагаючись позбутись відчуття небезпеки, що немов нависнуло наді мною, але воно причепилось, немов мокре листя до взуття, і як не струшуйся – не позбутись, не відсторонитись від цього очікування чогось поганого.

Сконцентруватись на роботі мені вдалось не з першого разу. Алекс, правда, підкинув нових завдань – ми брались за чергову справу, щось не дуже масштабне, але все одно вимагало нашої уваги.

Вчитавшись в постановку задачі, я навіть спіймала натхнення. Ловили якусь паскуду, що за гроші намагалась прилаштувати державну технологію у нехороші руки. Корупціонерів я любила – мені подобалось знаходити докази їх винуватості та саджати їх до в’язниці.

Дивне хобі, але вже яке маю. Я й сама, власне, дивна, або на всю голову хвора, як іноді казали деякі мої знайомі. І мені це подобалось.

Хоч і є недоліки, зате жити не нудно.

Нудьга… Згадалось, як говорив про це син, невдоволено, зовсім по-дорослому кривлячи губи, характеризував так власне навчання в школі.

Мені здавалось, це в нього від Арсена, та, можливо, і від мене також?

Відкинувши геть думки про сина, бо так можна цілісінький день нічого не робити, я поринула в поставлену задачу. Захопилась так, що ледь не пропустила обід.

Задзеленчав мобільний, і я невдоволено потягнулась до нього, плануючи збити виклик і закінчити те, в що вже вникнула, та я проявила мудрість і зиркнула все-таки на екран, аби подивитись, хто дзвонить. Раптом це щось важливе?

Телефонував Антон.

– Прокляття, зустріч, – прошипіла я собі під носа та все-таки підняла слухавку. – Алло.

– Привіт, Ірмо, – його голос звучав як завжди м’яко та улесливо. – Це Антон Ковенко…

– Я впізнала.

– О, багатим не буду, – розсміявся Антон, немов цей жарт взагалі може бути доречним. – Я вже в кафе, ти прийдеш?

– Так. Запрацювалась трошки… Зачекай хвилин десять, я зараз швиденько прибіжу. Вибач, що так вийшло.

Насправді я не збиралась вибачатись, але того вимагали правила культури, і я не могла просто пихато сказати, що плювати мені на Ковенка і його вільний час.

– Та нічого. Все в нормі, – всміхнувся Антон. – Я готовий чекати тебе хоч і кілька годин.

– Не треба так довго. Зараз буду.

Я поклала слухавку, вилаялась собі під ніс та взялась згортати вікна на робочому столі, аби правильно вимкнути комп’ютер і притому ніде не лишити інформаційних слідів. Не вистачало тільки, щоб триклятий корупціонер зірвався з гачка.

Він же не просто гроші забере з країни, він може розпатякати всім про важливу секретну технологію. І де вони тільки беруться, ті державні зрадники…

Суцільні бідняки, ага.

Покінчивши з комп’ютером, я нашвидкуруч зібрала свою сумку, накинула на плечі осіннє пальто, схопила парасолю, аби прикритись від можливого дощу, та рушила до виходу з офісу. На прохідній затрималась на секунду, зачепилась за вертушку рукавом, смикнулась і ледь не впала, та мене підхопили чиїсь дбайливі руки.

Я підняла голову, аби подивитись на свого рятівника, і ледь не зашипіла від злості.

Арсен власною персоною, хто ж ще може перехопити мене в такому місці і в такий момент! Звісно ж, лише він…

– Куди так поспішаєш? – Арсен обережно вивільнив мій рукав з металевих лап вертушки. – Дивись, не розбий собі носа, шкода буде.

– На побачення, – огризнулась я. – Пропусти, будь ласка. Дякую, що спіймав.

– Завжди до твоїх послуг. З ким побачення?

– А яка тобі різниця?

– Ревную, – всміхнувся Арсен. – Я все ще маю намір взяти тебе за дружину.

– Візьми за дружину Марію.

– Це робота.

– Гаразд, тоді візьми за дружину роботу, Арсене, і пусти мене, – мій голос звучав дуже втомлено, я навіть сама здивувалась тому, наскільки. – Я йду на побачення з Антоном. Он там, в кафе навпроти. І ти можеш навіть простежити за мною, якщо дуже хочеш. А тепер я пішла… Гарного дня, Птаха.