Розділ шостий

Автомобіль під’їхав до школи, шурхочучи колесами, і зупинився на стоянці. Я відкинулась на спинку сидіння та зиркнула на годинник. До закінчення уроків ще було хвилин десять, треба зачекати.

Школа, в якій навчався Мирослав, розташовувалась в кількох зупинках від нашого будинку. В гарну погоду син добирався додому сам, у погану його забирали я чи Аліса. Малий раз за разом повторював, що не треба за ним ходити, бо він, мовляв, вже достатньо дорослий, та я все одно переживала.

До появи у мене дитини я була безстрашною. Безпека не для мене! Могла влізти в будь-яку справу, не думаючи про те, які це матиме для мене наслідки. Та з народженням Мира довелось переглянути власне ставлення до життя. Я стала обачнішою, уважно спостерігала за світом, впевнена, що майже всюди може чигати небезпека.

І ось тепер виявилось, що мої переживання не марні. Шість квітів, татуювання на грудях Собчака і жодної нитки, хто б міг його підіслати…

Це нагадувало детективну історію.

Жахливо.

Я ніколи не хотіла виконувати роль жертви.

Через це зараз не могло бути і мови про самостійні походи зі школи додому. Сьогодні забрати Мирослава допомагав Алекс; саме на його машині ми і приїхали зараз. На задньому сидінні вмостилась Мілана. Підкинувши нас з малим додому, Алекс планував завести дружину до хорошої приватної лікарні тут поруч. І, судячи з того, якими поглядами вони обмінювались, причиною відвідання клініки була не хвороба, а можлива вагітність.

Мілана ледь-ледь приховувала свій хороший настрій. Вмостившись зручніше, вона максимально серйозним тоном промовила:

– Ірмо, можливо, тобі краще було б перебратись кудись в безпечніше місце? Пожила б у нас з Алексом, місця повно. І охорона є!

– Дякую за пропозицію, але ні, – похитала головою я. – Мирослав не зрозуміє, та й… З ним не так просто вжитись, як здається.

– В тебе чудовий син, Ірмо, – всміхнулась Мілана.

– Чудовий, – кивнула я, – але він вимагає особливого підходу.

Взагалі-то Мілана Мирославові подобалась, та й Алекс також. «Вони не такі нудні, як решта», – говорив мені малий, а тоді додавав, що я взагалі найвеселіша людина, яку він коли-небудь знав. Власне…

Я, звісно ж, консультувалась зі спеціалістами з цього питання. Один з лікарів припустив, що Мирослав краще реагує на якийсь конкретний тип емоційних проявів людини. Через обмежений спектр сприйняття в нього емоційний відгук викликають лише якісь конкретні дії. Завдяки цьому і щирій материнській любові у нас з ним і все добре.

«Це чудово, що він може повноцінно взаємодіяти з деякими людьми, – сказав мені тоді психіатр, – отже, з часом Мирослав просто навчиться формувати таке коло спілкування, де йому буде максимально комфортно. Правильні люди поруч – запорука того, що в подальшому у Мирослава вийде жити повноцінним життям та уникнути посилення патологічних станів».

Лікар, до речі, був на думку мого сина надзвичайно нудним, говорив якісь зарозумілі речі та зовсім не намагався вникнути в те, що йому казав пацієнт. Та я екстраполювала ці слова на Арсена і спитала тоді, що буде, якщо дитину оточуватимуть байдужі люди, що не дають йому постійного необхідного емоційного відгуку.

Відповідь мене жахнула: соціопатичні нахили посилюватимуться. Звісно, до повного діагнозу ще дуже-дуже далеко, там ж цілий спектр. Добре, що в нього розуміюча мама, яка готова обережно коригувати проблеми взаємодії з оточуючими...

У Арсена такої мами не було, він виріс у сиротинці. І чим це все закінчилось – ми бачили. Людина, яку у її бажанні досягти результату не може зупинити нічого, навіть здоровий глузд… Так, він профі. Але краще б він був просто нормальним.

Хоча, мене також не назвати адекватною людиною. Іноді мені думалось, що я така сама схиблена, як і Арсен. Може, різниця у видах нашого божевілля. Постійна спрага до справедливості… В такі моменти я згадувала той день, коли прийшла до висновку, що Арсен більше до мене не повернеться. В мене вже був чималий термін, животик став помітний, а тато повернувся з роботи дуже веселим та хвалився угодою, яку планував заключити.

А потім його бізнес полетів під три чорти, бо я знала, що він піде проти закону. І зробила все, аби цьому запобігти.

Ненормальна. Лишилась без даху над головою, майно батька конфіскували… Мати дивилась на мене, наче на зрадницю, і сказала більше ніколи не потрапляти їй на очі. Та я не засмутилась. Це все не мало значення. Не так вже й приємно називати власними батьками людей, які обкрадають країну…

Хвилини протікали, мов пісок крізь пальці, і я здригнулась, зрозумівши, що аж надто поринула у думки, а зараз треба підтримати розмову та відповісти щось Мілані.

– Мирослав – прекрасна дитина, – всміхнулась я, – але йому буде некомфортно проживати не вдома, та й для вас це додасть стресу. Тому ми краще так. Але дякую за пропозицію, Мілано, це дуже мило з твого боку.

– Ой, та облиш, – відмахнулась дівчина. – Не треба підбирати правильні слова, аби сказати мені «ні», я не ображусь, – вона всміхнулась. – Якщо що – ви на нас завжди можете розраховувати, правда ж, Алексе?

– Звісно, – кивнув Вельченко. – На те ми і друзі.

Я відповіла їм м’якою усмішкою. Алекс та Мілана дійсно були чи не єдині мої друзі. Я ні з ким ніколи не зближалась – не було бажання. Окрім Арсена, звісно. Але то не дружба, то якесь хворе, схоже на взаємну залежність кохання. Мені здавалось, я все відпустила, коли він зник, переключилась на сина, та тепер, коли Птаха знову з’явився в моєму житті…