Розділ п'ятий

Ранок почався з проливного дощу. Лило так, що нічого не було видно, і здавалось, що ось-ось асфальт під ногами перетвориться на кригу, яку також змиває, розколює водою.

Мирослава я сьогодні лишила вдома, нема чого дитині плисти по таких калюжах. В першій половині дня мала прийти Аліса – я винаймала її радше як кухарку, аніж няню, але вони з Мирославом добре ладнали. Аліса була молодша за мене, симпатична та закінчила біофак, але не могла знайти роботу за спеціальністю. Моєму синові вона подобалась в першу чергу тому, що могла годинами розповідати купу всього цікавого та наукового, і малий слухав її з відкритим ротом.

Це було куди більш пізнавально, аніж школа, де їх вчитимуть додавати великі числа. Цю науку мій син освоїв вже давно.

Переконавшись в тому, що Аліса до нас таки добереться – їй було недалеко, лише перебігти від одного будинку до іншого, – я поцілувала сина в маківку, взяла з нього обіцянку гарно поводитись та не втікати на вулицю, доки там періщить дощ, та сама побігла на роботу. Викликала таксі, бо доїхати громадським транспортом було нереально, я й до зупинки-то не допливу.

– Ну й погодка, – присвиснув таксист, впевнено кермуючи містом. – Тут ніяка парасоля не допоможе, чи не так?

– Ага, – кивнула я, думаючи тільки про те, що паршива погода грає на руку злочинцям. Я не сумнівалась, що Алекс оглянув місце, де на мене напали, але повернутись туди вже не вдасться.

Шкода.

Таксист, зрозумівши, що я не надто схильна до розмов, замовк і більше не намагався мене розговорити, за що я, чесно кажучи, була йому дуже вдячна. Всі думки крутились довкола роботи. Той вчорашній напад, флешка, яку я так і не розкодувала до кінця…

В нашому офісі було як завжди тихо та спокійно. В нас також траплялись сплески активності, особливо коли брали якихось особливо небезпечних злочинців чи активно займались новою справою, та зараз увесь наш невеликий колектив розбрівся по своїх кабінетах та виконував поточну роботу. Я також пішла до себе та, намагаючись відволіктись від поганих думок, знов засіла за шифр.

Йшло погано. Чи то я розгубила свої навички криптолога, чи то хтось добре постарався з цією флешкою, але кілька разів мої старання ледь не призвели до цілковитого знищення інформації.

Та, коли я вже майже впала у відчай, робота нарешті пішла. Кілька введених значень – і папка, призначена для розшифрованої інформації, привітно заблимала, повідомляючи про нові файли.

Я потягнулась до мобільного телефону.

– Алло, Арсене? Ти в офісі? Я розшифрувала твою флешку, можеш зайти, подивитись, що тут. Так, чекаю.

Я відкинулась назад, намагаючись відчути той самий смак перемоги. Вдалося ж! Змогла! Файлів було чимало, і я перевірила кілька з них – відкривались, всередині нормальний текст, якісь таблиці. Правда, вникнути в зміст мені так і не вдалось. Якісь економічні звіти, розрахунки, на яких я не дуже розумілась.

Арсен прийшов за кілька хвилин. Зазирнув до кабінету, всміхнувся, побачивши мене, та протягнув:

– Наша генійка уже змогла зламати всі шифри на світі?

– За всі на світі не скажу, але те, що було на цій конкретній флешці – витягла, – я жестом підманила чоловіка до себе. – Можеш дивитись. Там якісь документи, правда, для мене то темний ліс та купа дрів. Якби воно не було так зашифровано, я б вирішила, що це стандартна нецікава документація.

– А що, сильні шифри? – похмуро уточнив у мене Птаха.

– Так, чималі, – погодилась я. – Ледь голову собі не зламала. Так ховають тільки щось важливе. Можливо, твої підозри небезпідставні.

– Я навіть не сумніваюсь, що вони небезпідставні, – гмикнув Арсен, – біда в тому, що докази треба. Гаразд, що там? Я зараз гляну.

Я від’їхала на своєму кріслі вбік, звільняючи місце для Арсена, сама закинула голову назад та сліпо дивилась у стелю, намагаючись дати очам відпочити. Самопочуття було не найкраще.

Арсен щось гортав в документах, здається, не надто вдоволений побаченим, та запитав, ще й таким спокійним тоном, немов нічого серйозного не трапилось:

– Ти як після вчорашнього?

– Та в нормі, – махнула рукою я. – Впораюсь. Працюючи на спецслужби, будь готова до чого завгодно. До речі, про «що завгодно»: ніяких подробиць не з’явилось?

– Не хочу тебе засмучувати, але ні, – похитав головою Арсен. – Судмедексперти ще не надали свій висновок. Але справа лишається в нас, цей видатний слідчий може навіть не намагатись пхати сюди свого носа. Сподіваюсь, ти не наполягатимеш на його участі?

– Точно ні. Своїм я довіряю більше, – осміхнулась я. – Як там, знайшов щось корисне?

– Та наче так, – скривився Арсен. – Треба показати Алексові, це не зовсім моя тема. Я більше виступаю по живих людях… Ти вже йдеш додому?

Я кинула погляд на годинник та з подивом виявила, що вже була майже шоста. Мені дійсно вартувало якомога швидше вирушити додому, а не стирчати тут, доки на вулиці буде чорна-пречорна ніч, а я сама знов боятимусь кожної тіні.

– Провести тебе? – запропонував Арсен.

– Ні, дякую, – похитала головою я. – Сама доберусь. Я не хочу, щоб мене сьогодні хтось підвозив, гаразд?