Розділ четвертий

Автомобіль зупинився біля під’їзду. Я жила у звичайному багатоквартирному будинку, яких сотні у всьому місті, непримітному та заселеному зазвичай пенсіонерами та родинами з дітьми. Ми з сином тут ніколи не виділялись, не приваблювали нічиєї уваги, і ніхто не знав, що я працюю в спецслужбі, а батько моєї дитини – Птаха.

Про останнє, власне, не знав взагалі ніхто.

– Ти вся аж сіра, – зітхнув Арсен. – Може, мені піти з тобою?

– Це навіщо? – спохмурніла я.

– Щоб ти не боялась.

– Чоловік, який напав на мене, мертвий.

А той, хто вибивав йому те татуювання на грудях чи схилив його до таких дій, живий, і ця фраза повисла в повітрі.

Якби… Якби я була самотньою жінкою, я б покликала Арсена до себе та втонула б в його гарячих руках, шукаючи порятунку від страшних думок про те, що могло зі мною статись. Мені досі здавалось, що чужі зашкарублі пальці вчепились в моє горло у намаганні задушити.

Але вдома мене чекав син, і Арсенові точно не треба його бачити.

Птаха завжди був… Байдужим до інших людей. Він сприймав їх, як розвагу, інструмент, ляльок, з допомогою яких можна розвіяти нудьгу. Коли я зрозуміла, наскільки Арсенові плювати на оточуючих, спочатку думала, що він буде готовий навіть на якийсь серйозний злочин, аби лише розважитись. Потім зрозуміла, що ні, садизм йому не властивий.

Проте він міг іти по головах, якщо йому чогось хотілось. Просто тому, що бачив мету і бажав її досягнути.

Арсен не ламав мене, не намагався зіпсувати моє життя. Мені здавалось, що він навіть використати мене не намагався, а сприймав як рівну. Проте де гарантії, що син для нього сприйматиметься як жива людина, а не іграшка? Я не була певна, що Арсен поставиться до дитини так, як мені б того хотілось – з усією можливою відповідальністю.

А якщо раптом він захоче використати малого як важіль впливу на мене? Це було те, чого я боялась більш за все на світі – і тому нізащо не зважилась би їх познайомити. За майже вісім років самотності я багато чого встигла зрозуміти про життя.

Син – найкраще, що в мене є.

І я нікому не дам йому нашкодити.

– Гаразд, – зітхнув Арсен. – Але обіцяй.

– М?

– Якщо ти помітиш щось підозріле – ти мені про це скажеш. Одразу ж, як тільки зможеш. Телефонуй, пиши, я для тебе завжди на зв’язку.

– Арсене, – я опустила голову, – мені відомо, що тобі зазвичай плювати на людей.

– На людей – так, на тебе – ні.

– Тоді чому, якщо тобі на мене не наплювати, ти тоді зник? – зірвалось у мене з язика.

– А ти не знаєш?

– А маю?! – обурено вигукнула я, повертаючись до нього. – Звідки мені знати, що в твоїй хворій голові? Ти ж завжди був ненормальним! Робив те, що тобі хотілось! Ти наче в повітрі розчинився, де мені було тебе шукати?!

Наші погляди зіткнулись, наче ті мечі, і на мить мені здалось, ніби мене пронизує наскрізь. В погляді Арсена плескався біль, і я вперше бачила, щоб йому реально було боляче. Зазвичай він реагував на все з байдужістю, достойною айсбергу, і на його гарному обличчі не відображалось нічого. Він грав усі емоції, а не відчував їх насправді. Дивовижно, як людина, що працює профайлером, як сканер, зчитує чужу поведінку та аналізує її, при цьому сама просто виконує роль.

Та зі мною Арсен був справжнім. І в побуті, і у ліжку, і в роботі. І зараз, коли дивився на мене, він, здається, справді відчував біль від моїх слів.

– Ірмо, – промовив він нарешті, – мене тоді схопили.

– Що? – перепитала я.

– Схопили, – знизавши плечима, промовив він. – Сказали, що ти навела.

– Я… Хто? Я нікого не наводила, – хитнула головою я. – Взагалі не розумію, про що ти. Арсене?..

– Ну, зате мені тоді доводилось дуже швидко розуміти, що відбувається, – він спокійно повернувся до мене. – У мене був вибір, погодитись на них працювати або піти за грати. Ну, думаю, логічно, що я вибрав те, що вибрав. Я всі ці роки думав, що це було за твоєю наводкою. Крім тебе ніхто не знав.

Я здригнулась.

– Арсене, я не…

– Тепер розумію, – знизав плечима він. – Та в будь-якому випадку, тоді б нам не дали бути разом.

– А зараз-то що змінилось? – розсміялась я.

– Ну, – знизав плечима Арсен, – я вже давно замолив свої гріхи, як пристойна людина, відвідую психіатрів і кручу їм мізки, що я, мовляв, нормальний… Та це не має значення. Вони вже не мають на мене впливу. Зате я впливу маю достатньо… Ірмо, повертайся до мене – і тобі більше ніхто ніколи не загрожуватиме.

Останні слова він сказав пошепки, а я згадала про чоловіка, який стискав моє горло, і знов затремтіла. В голові забігали жахливі думки. Що, якщо це все була помста? І він так зараз говорить…

– Тобто, увесь цей кошмар підлаштував ти? – жахнулась я, намагаючись відчинити двері машини – та пальці надто тремтіли, і я все ніяк не могла вибратись.

– Ні. Я ніколи б тобі не нашкодив. І ніхто не захистить тебе краще за мене, – він нависнув наді мною, нахилився зовсім близько, дарма, що ми були в машині. – Погоджуйся.