Розділ третій

Чужі пальці стиснулись довкола мого горла. Я смикнулась, намагаючись вивільнитись, та марно. Тримали міцно, і я відчувала чиєсь лоскотливе дихання на своїй шкірі. Мені не вистачало сил. Я могла знищити кого завгодно, стискаючись з ним на моєму полі бою, в комп’ютерній сфері, а тут, в глухому темному підворітті, лише чіплялась нігтями за руку, що намагалась мене вбити.

Навіть закричати, покликати на допомогу не вистачало сили.

– Ірмо? – почула я чиєсь гукання, та крізь шум у вухах навіть не змогла розібрати, чиє саме. – Ірмо? Твою ж…

– Відпустіть дівчину, інакше я стрілятиму на ураження!

Різкий сміх над вухом. Гуркіт пострілу. А тоді раптом стало легше. Я захрипіла и осіла на землю, хапаючись за горло. Поруч впав той, хто мене душив, і мені навіть не треба було дивитись, аби зрозуміти, що з ним трапилось. Стріляли на ураження. Воно й нормально, мене намагались вбити, але…

Я підняла погляд.

Чоловіків було двоє. Алекс, аж сірий від хвилювання, і майор Ковенко. Зброя була саме в його руках. Виходить, то він мене врятував.

Алекс запалив ліхтарик, і промінь вихопив з осінніх сутінок уже не просто силует незнайомця, а його самого. Це був якийсь чоловік років сорока, він лежав на спині, притиснувши руки до грудей, голову трошки неприродно закинув назад. Очі теж закотились. Криміналістові буде чим зайнятись, якось відсторонено подумала я, а тоді прийшла вона – перша хвиля істерики. Я смикнулась, хапнула ротом повітря, намагаючись якось прийти до тями, але замість того мені лише горло холодом опалило.

Антон нарешті сховав пістолет до кобури та спробував торкнутись мене, але я заперечно похитала головою. Від думки, що зараз він, сторонній чоловік, мене торкатиметься

– Якийсь божевільний, – Ковенко ледь чутно вилаявся. – Треба по орієнтуванням пробити, може, хтось впізнає. Ірмо, ти його знаєш?

– Вперше бачу, – похитала головою я.

– Олексію, я зараз викличу своїх хлопців, – заметушився Антон, звертаючись до Вельченка. – Хай вони його забирають. Швиденько зараз все... Наш криміналіст…

– Ми самі цією справою займемось, – відрізав Алекс. – Антоне, відійди краще від тіла. Ірмо, ходи до мене. Тобі не треба тут сидіти.

Він нахилився до мене, взяв за руку, допоміг підвестись. Вельченка я не відштовхувала; ми з ним були вдосталь знайомі, аби я могла довіряти.

Та на ноги я звелась з великим зусиллям і, жестом показавши Алексові, що не потребую допомоги, сперлась об стіну. Нападник продовжував лежати – ну, звісно ж, а чого я чекаю, що він зараз підскочить на ноги? Ми не в фентезі-світі, мертві тут не прокидаються, коли вони вже дійсно мертві. Але я все ще сліпо витріщалась на нього і намагалась втямити, звідки він взагалі тут взявся. Я ходила цим підворіттям сотні разів, і жодного разу нічого не траплялось. У нас в місті не ловили ніяких маніяків, не було зведень з задушеними дівчатами. Чи то я стала першою в списку якогось божевільного?

Або він прицільно напав на мене? Просто так, чи, може, хтось мене замовив?

– Пробачте, Олексію, при всій повазі, то не ваша парафія. Це звичайний побутовий напад, спецслужби вашого рівня таким не займаються. Ми все зробимо. В мене класні хлопці в відділку працюємо, ми все дізнаємось. Не турбуйтесь. Ірмо, треба буде написати заяву, все оформимо…

Я вже була готова кивнути, аби тільки могла піти звідси подалі та не дивитись на чуже мертве обличчя, але не встигла. Дарма, що це підворіття було не так вже й близько до нашого офісу, здається, сьогодні тут планували пройти всі. Почулись легкі, немов котячі кроки, і я почула знайомий голос.

– Що тут відбувається?

– Напад, – гаркнув Ковенко. – І я прошу сторонніх покинути територію. Зараз я викличу своїх хлопців, стандартний злочин…

Я уявляла собі, як в Антона зараз впивався погляд чужих яскраво-синіх крижаних очей. Арсен не бачив мене за спиною Алекса, а я ще й знову сповзла по стіні, аби приховатись від нього. Не вистачало лише, щоб Птаха помітив!..

Ковенко весь підібрався, груди колесом, відчував себе захисником. Для нього чомусь принципово важливо було стати в цій ситуації моїм єдиним рятівником, а мені було так плювати… Я хотіла, аби мене звідси забрали. І не до відділку, а просто провели додому, напоїли заспокійливим, щоб мене ніхто не тягав на жодні допити.

Але це було неможливо. Коли людину намагаються задушити, потім не вдається спустити все на гальмах.

– Твоя брехлива морда кричить про те, що це нестандартний злочин, просто з межі ясності мого зору, – гаркнув Арсен. – Відійди, дай я гляну, що там…

Ковенко, прояви впертість, будь ласка. Лишись на місці. Не треба…

Антон дійсно не хотів відступати, але Арсена це не зупинило. Він різким жестом відсторонив з дороги Ковенка, при цьому навіть не попросивши Алекса зробити крок вбік, а тоді завмер, оглядаючи місце злочину. Побачив чоловіка, його скрючені пальці, що чіплялись в моє горло, і мене саму також побачив, напевне, сіру і налякану…

А тоді різко розвернувся і з усієї сили вдарив кулаком Антона в обличчя.

Ковенко був міцнішим за Арсена, вищим, ширшим у плечах – видно, що спеціально займався десь у залі. І нагадував він чималого такого пса. Бульдога, наприклад. А Арсен був гнучким та легким, наче кіт, і бійки ніколи не вдавались йому аж надто добре. Але цей удар змусив Антона не просто відсахнутись, а втратити рівновагу, і він впав на вологий після дощу асфальт. З носа текла кров.