Розділ перший

На робочому столі мене знову чекав букет троянд. Цього разу їх було п’ять. П’ять гарних троянд на довгих стеблах. Червоні пелюстки, шелестка обгортка.

Вона зашурхотіла ще гучніше, коли я, не приховуючи свого гніву, запхала квіти до сміттєвого відра. Вони були завеликі, тому червоні голівки квітів стирчали назовні та продовжували мене дратувати. Я штурхнула ногою відро та кинула туди ще кілька неважливих папірців зі столу.

– О, на тебе знову переводять квіти.

Я здригнулась. Прокляття! У цієї сцени не мало бути свідків. Жодного. І тим паче свідком мого презирства до прихильника, який тягає ці кляті троянди, не мав стати Арсен Птаха.

Взагалі-то у нас не було спільного кабінету. Я працювала окремо, бо я ж програмістка, мені конче необхідна тиша. Я зазвичай сиділа в цілковитій тиші та вигадувала, як зламати чергову систему безпеки так, аби ніхто нас не зловив за руку. Все має бути тихо! Жодних слідів присутності.

І в моєму кабінеті серед купи моніторів, системних блоків, телефонів та решти техніки не було місця для квітів. Навіть у сміттєвому відрі.

Та хто б мене коли слухав.

Той, хто дарував ці букети, ігнорував спроби пояснити, що мені не потрібні квіти. А Птаха, звісно ж, плювати хотів на заборону навіть зазирати до мого кабінету.

Ну, звісно ж. Нащо звертати увагу на думку жінки, з якою ти колись спав і від якої здимів вісім років тому.

Я повільно озирнулась. Арсен стояв у дверному отворі, впершись плечем у бічний одвірок. На губах у нього грала посмішка – посмішка, яку я ненавиділа більше за все на світі, бо так він усміхався лише мені. Ну, або я видавала бажане за дійсне, і від того ще гірше.

– Чого тобі треба? – холодно спитала я.

– Та прийшов поговорити. Роботи нема, мені нудно, – знизав плечима Арсен.

– Тобі завжди нудно, – відрізала я. – Але я тобі не іграшка.

– Ти ніколи не була іграшкою, – відзначив Арсен, відриваючись від одвірка та роблячи до мене крок. – Ти завжди грала на рівних.

Я здригнулась. Він… Знов починає.

Ми з ним познайомились ще в університеті. Я, тихе миле дівча, що ночами сиділо в криптології та зламувало все складніші і складніші системи, і він, забитий хлопчина з сиротинцю, злий на весь світ, вічно голодний та хворий. Найкращий маніпулятор, якого я коли-небудь зустрічала в своєму житті.

Це було кохання, про яке пишуть в книжках. Не оте, яке ідеальне, а те, яке хворе. Принаймні, так я думала зараз. Мені здавалось, що без Арсена не існувало мого життя, він казав те саме. Ми змінювались для оточуючих, але один в одному цих змін не помічали, немов лишились тими вісімнадцятирічними мрійниками, що хотіли змінити світ.

А потім, коли нам було по двадцять три, Арсен зник. Розчинився, немов цукор у воді. І сім років не давав про себе знати.

Я не зламалась, не впала в депресію, не ридала годинами, як це, можливо, робив би хтось інший, втративши кохання свого життя. Але то не тому, що я була така сильна. Просто в той день, коли Арсен зник, я мала сказати йому, що чекаю на дитину.

І от, Птахи в моєму житті не стало, а дитина під серцем лишилась. І я народила, хай було складно. І нема в моєму житті більшого скарбу, аніж мій син. Арсен так про нього і не дізнався, бо сім років знаходився бозна де, і я більше не могла його шукати. Я змирилась, згадала, що він творив, та зрозуміла, що це було на краще. Знайшла собі роботу мрії – хай, може, хтось і покрутив би мені пальцем біля скроні, бо зазвичай жінки не дуже рвуться працювати в спецслужбах. Ну, але я – не з тих, що вчиняють, як зазвичай. Як і личить програмістці, що здатна зламати що завгодно та нарити потрібну інформацію там, де інші не проберуться, я приховую своє особисте життя, роблю вигляд, ніби робота – це все, що в мене є, нікому не розкриваю подробиць. Про те, що я маю сина, знає, власне, лише мій шеф та за сумісництвом друг, Алекс, і то знає небагато.

Все було нормально. Доки цієї весни Алекс не привів до нас нового співробітника. Геніальний профайлер, кращий в своїй галузі, колишній співробітник Інтерполу, ще й писаний красень – ну просто-таки комбо для таємного агента.

Арсен Птаха.

Я пам’ятала, як ми тоді перетнулись поглядами, і я думала, що провалюсь крізь землю. Я вже про нього забула… Майже. А він знову стояв ось тут, в мене перед носом, та зображав радість від знайомства з колективом. А коли побачив мене, здавалось, маска на його обличчі розкололась, та він на кілька секунд став справжнім. Тим, кого я кохала колись і боялась зараз.

Про сина я так і не сказала. Це моя найбільша таємниця, про яку Арсенові знати не варто. Все, що було між нами, лишилось в минулому. Мені вже тридцять, я доросла свідома жінка і розумію, до чого приводять стосунки з таким, як Птаха. Це як мінімум страждання.

Тільки тепер, коли він стояв так близько, моє серце знову забилось швидше. Кляте, неслухняне серце!

– Арсене, чого тобі від мене треба? – прямо спитала я.

Останні чотири місяці, що ми працювали в сусідніх відділах і щодня перетинались сотні разів, були для мене наче тортури. Арсен – дійсно кращий у своїй сфері, він може розколоти кого завгодно, прочитати правду в очах людини. А я боялась, що він подивиться на мене та також дізнається все.