Розділ другий

В кабінеті було похмуро – якраз у відповідності до мого настрою, – та тихо. Достатньо, аби я могла чути свій голос особливо чітко та знала, що фраза, яку я вимовлю зараз, буде наче цвяхом дряпати по склу. Але я все одно це сказала:

– Я хочу звільнитись.

Заява, написана дрібним каліграфічним почерком, лягла на стіл. Вельченко, мій шеф, підняв на мене погляд і запитально вигнув брови. Я лише смикнула плечем, намагаючись продемонструвати байдужість, та додала:

– Це з особистих причин. Хочу… Змінити обстановку, переїхати кудись. Почати жити новим життям. Може, навіть громадянство змінити. І більше ніколи сюди не повертатись.

Слова зірвались з язика дуже легко, але в горлі миттю запершіло, бо я не звільнитись хотіла, а втекти подалі від цієї організації, а ще – подалі від однієї людини…

– Ірмо, що сталось?

Алекс Вельченко був мені не лише начальником, а і хорошим другом. Напевне, він чекав, що я поділюсь своїми переживаннями з ним, а він якось мені допоможе. В будь-якій іншій ситуації я б так і зробила. Але в мене була таємниця, яку я берегла, як зіницю ока, і щойно про неї дізнається хоч хто-небудь тут, знатимуть всі.

Знатиме він.

Моє прокляття.

Людина, що одного разу вже майже зламала мені життя.

Арсен Птаха.

Власне, частина цієї таємниці Алексові була відома: у мене є дитина. Ми познайомились з Вельченком, коли я носила сина під серцем. Йшов третій місяць моєї самотності і п’ятий – вагітності, і я шукала нормальну роботу. Не така вже й складна задача для крутої програмістки, думалось мені, і освіта є відповідна.

Вельченко покликав мене до себе у спецслужбу якось ненароком. Задачі були цікаві, а працювати дозволялось і з дому. Та у нас і офіс з’явився цей не одразу. Зарплатню платили регулярно, стаж йшов, і взагалі, все відбувалось дуже, дуже комфортно. Мені подобалось, все круто.

А потім з’явився Арсен, та половина моєї таємниці, про яку Алекс не в курсі – бо хоч він і знає про те, що в мене є син, поняття не має, хто його батько. І не плескає про це язиком, за що йому честь і хвала. Я б працювала тут і далі, але…

Не після того, як Птаха вбив собі в голову, що я йому потрібна.

– Нічого не сталось, – видихнула я. – Просто… Знаєш, наступає осінь, мені вдома якось трохи сумно, а тут пропонують круту роботу у Норвегії. Я подумала, що це буде цікаво. Холодний норвезький край, вікінги, спокій…

– І ніякого Птахи, так?

Я здригнулась.

– Птаха тут ні до чого, – відповіла я занадто різко, немов визнаючи, що планую просто втекти. – Це лише бажання пожити десь у Європі…

Вельченко підняв на мене важкий втомлений погляд, і я зрозуміла, що ні в яку Європу, Норвегію та решту казочок, які я зараз намагалась йому розповісти, він не повірив.

– Давай чесно, Ірмо. Сядь, – він кивнув на стілець.

Я підкорилась. Ноги все одно тремтіли, і сісти, якщо чесно, було набагато легше, аніж продовжувати стояти, похитуючись.

Алекс зітхнув. Подивився на мене, потім на заяву про звільнення та промовив:

– Я зроблю так, аби ви з Арсеном перетинались по мінімуму. Постараюсь більше не ставити вас на одні справи. Можемо встановити кодовий замок на твої двері, доступи я йому не дам. Спробую розвести ваші графіки, щоб контакту було менше…

– Справа не в Арсені… – спробувала заперечити я.

– А то я не бачу. Чого він від тебе хоче? Я можу з ним переговорити, попросити, щоб він від тебе відчепився.

Алекс говорив відкрито і щиро, я вірила, що він справді це мені пропонує. Щоправда, не вірила, що на Арсена може подіяти чуже прохання.

– Нічого не треба, – я зітхнула. – Просто звільни мене, і я поїду. Будь ласка, Алексе. Я більше семи років тут відтрубила. Пробач, якщо підводжу, та…

– Все нормально, – обірвав мене Алекс. – Гаразд. Давай так. Заяву ми поки лишимо в мене. Ти хочеш їхати просто зараз чи ще можеш відпрацювати два тижні?

– Відпрацюю, все одно справи треба буде передати новенькому, якого ти візьмеш.

– Ага, начарую з повітря, – Вельченко скривився. – Але добре. Два тижні. Ти подумаєш, чи хочеш дійсно поїхати, чи хочеш лишитись. Ми поки шукатимемо нову людину. Якщо вирішиш залишитись – просто буде тобі помічник, якщо вирішиш дійсно звільнитись – так воно і буде, я не стану силувати. І пам’ятай, якщо що, ти і поза роботою завжди можеш звернутись до мене по допомогу. Гаразд?

– Гаразд, – я всміхнулась. – Дякую, Алексе. Ти справжній друг. Але я навряд чи передумаю.

Вельченко знизав плечима.

– Я вірю, що ти зараз так думаєш, – чесно промовив він. – Але не знаю, як ти думатимеш за кілька днів. Поживемо – побачимо, Ірмо. Краще не загадувати нічого наперед.

Я кивнула. Алекс лишав мені шляхи до відступу, і більше за все я боялась, що справді захочу ними скористатись і лишусь. А це означатиме для мене кінець всього.

– Ірмо, – гукнув він мене вже біля дверей. – Ти завжди можеш усім зі мною поділитись. Але навіть якщо ти мовчиш, я ось що скажу: брехня та таємниці ще нікого до добра не доводили.