Хто я сьогодні?

Моє життя давно перестало бути набором випадковостей. Воно складалося з дрібних звичок, які з роками так міцно вросли в мене, що я перестала помічати, де закінчуються вони й починаюся я.

Одні й ті самі ранки.

Одні й ті самі вулиці.

Одні й ті самі люди.

Навіть світло в моїй квартирі щоранку падало однаково — тонкою смугою на кухонний стіл, ніби сонце теж не любило експериментів.

До офісу я майже завжди приїжджала о восьмій сорок три. Цифра була настільки звичною, що, здається, організм сам підлаштовувався під неї. Мій керівник любив повторювати, що працівник має бути на місці о дев’ятій, а запізнення починається значно раніше за дев’яту. З часом я перестала сприймати це як вимогу. Воно просто стало ще одним пунктом мого внутрішнього розкладу.

Біля кавомашини я автоматично натиснула дві однакові кнопки.

Два паперові стаканчики.

Два цукри в один.

Жодного — в інший.

Навіть не задумуючись, я взяла обидві кави до рук.

Перед очима майже відразу сплив його голос.

— Якщо вже стоїш біля кавомашини, не будь егоїсткою.

Колись це була звичайна фраза, кинута між справами. Тепер вона стала частиною ранкового ритуалу так само, як ключі в сумці чи телефон у кишені пальта.

Щоранку все повторювалося настільки однаково, що іноді мені здавалося: варто бодай одному елементу зникнути — і весь цей акуратно вибудований механізм почне розсипатися.

Охоронці на вході, як завжди, привіталися короткими кивками. Один із них уже кілька років працював у цій будівлі, другий змінювався ледь не щотижня, але їхні усмішки завжди виглядали однаково. Чемні. Відпрацьовані. Майже механічні.

Я відповіла так само автоматично.

Всередині будівлі пахло кавою, полірувальним засобом і дорогим кондиціонером для повітря. Цей запах не змінювався ніколи. Як і сам офіс.

Людина, яка його проєктувала, очевидно, терпіти не могла хаос. Це читалося в кожній деталі. Чорний. Сірий. Білий. Жодного зайвого кольору. Жодної випадкової картини. Скло, метал і рівні лінії. Навіть величезні панорамні вікна здавалися не способом впустити світло, а ще одним елементом суворої геометрії.

Я підійшла до ліфта.

Палець сам натиснув кнопку виклику.

Я навіть не подивилася на неї.

Так само, як не замислювалася над тим, якою ногою першою заходжу до кабіни або в якій руці тримаю каву.

Це вже давно було не звичкою.

Це було відчуттям опори.

Ніби поки світ поводиться так, як учора, я теж можу вдавати, що все під контролем.

Біля приймальні все було так само, як і щодня.Стіл із темного дерева, акуратно складені папки, живі квіти біля панорамного вікна й секретарка, яка саме в ту секунду, коли я переступила поріг, підвелася зі свого місця.

Наче чекала.

— Доброго ранку!

Її голос звучав легко й привітно. Та сама інтонація, яку я чула майже щоранку.Вона ковзнула поглядом по моїх руках і ледь усміхнулася.

— Сьогодні дві кави? Хороший початок дня.

Я автоматично опустила очі на паперові стаканчики.

Дійсно.

Два.

Чомусь мені раптом стало важко пояснити, чому один із них досі був у моїй руці.У голові майже відразу спливла звична відповідь.

«Бо другий — для нього.»

Настільки очевидно, що я навіть не замислилася.

— Він ще не прийшов?

Секретарка не відповіла одразу. Її усмішка не зникла. Вона просто дивилася на мене кілька секунд так, ніби намагалася зрозуміти, чи правильно почула запитання.

— Перепрошую… Ви про кого?

Я тихо видихнула й навіть усміхнулася. Невдало.

— Дуже смішно.

Похитала головою, переводячи погляд на двері його кабінету.

— Серйозно, не сьогодні. Я ще навіть каву не встигла випити. Де він?

Позаду запала дивна тиша.

Не довга.

Але достатня, щоб я знову подивилася на секретарку. Цього разу її усмішка вже не виглядала живою. Вона застигла десь у куточках губ, ніби людина не знала, чи варто їй усміхатися далі.

— Я… не зовсім розумію, про кого ви говорите.

Я мовчки дивилася на неї. Потім перевела погляд на двері кабінету. Потім знову на неї. Усередині повільно ворухнулося якесь дивне, майже фізичне роздратування.

— Про людину, яка керує цією компанією вже сім років.

Голос мимоволі став тихішим.

— Давай без цього. У мене справді немає настрою на жарти.

— Перепрошую? — я повільно повернула голову до секретарки, намагаючись зрозуміти, чи правильно взагалі почула її відповідь.

Дівчина дивилася на мене зовсім не так, як ще хвилину тому. Усмішка зникла. Натомість у її погляді з’явилося щось дуже знайоме. Такий вираз обличчя буває в людей, коли вони бачать, що комусь поруч різко стало погано, але ще не знають, чи варто вже викликати лікаря.

— Щось сталося? — обережно запитала вона.

Я нервово всміхнулася, навіть сама не зрозумівши навіщо.

— Зі мною? Ні. Зі мною все чудово. Я просто запитала, де Дем’ян.

Вона мовчала.

Я бачила, як вона уважно вдивляється в моє обличчя, ніби шукає там відповідь на якесь власне запитання.

— Пані Асель… — тихо почала вона. — Ви ж…

На кілька секунд вона замовкла.

— Ви ж директор компанії.

Я дивилася на неї, не моргаючи.

Десь далеко за панорамними вікнами їхали машини. Хтось пройшов коридором. З кабінету бухгалтерії долинув приглушений сміх.

Усе навколо продовжувало жити так, ніби нічого не сталося.

Наче тільки я одна почула якусь абсолютну маячню.

Я навіть коротко засміялася.

Нервово.

— Добре. Дуже смішно.

Похитала головою й важче стиснула стаканчики з кавою.

— Серйозно, припиняй. У мене сьогодні і без того голова розколюється. Де Дем’ян?

Вона не відповіла.

Лише ковтнула слину.

Я вперше помітила, як міцно вона стискає ручку, яку досі тримала в пальцях.

— Пані Асель… — її голос став ще тихішим. — У вас… знову напад?

Мене ніби хтось ударив під ребра.

Повітря різко стало важким.

— Що… ти зараз сказала?