10

- Це правда на рахунок того, що ці двоє пробралися у вашу з Богданом квартиру? - Відразу перейшов до справи Марат, як тільки ми з Марго приїхали в лікарню, куди перевели мого коханого. А отже, у товариша вдалося втілити в реальність свій план і хоч це змусило мене трішки запастися оптимізмом та обнадійливо дивитися в майбутнє. 

Вчора такого настрою у мене не було... Після того, як я усвідомила, що наші з нареченим фото зникли, всі до одного, я впала в таку жорстку істерику, що Марго мене біля години вгамовувала, а потім напоїла заспокійливими. І тільки через ще одну годину, після того, як таблетки почали діяти, лиш тоді я змогла дещо заспокоїтися і провалитися у сон. Сон, котрий теж був дуже тривожний, бо снилося чорт знає що, але як тільки Марата зранку подзвонив до Марго та наказав негайно приїжджати в лікарню, то я про все забула. І про те, що не виспалася, і про те, що нерви були як натягнуті струни, і про вчорашній день як такий... Наразі існував тільки цей день і тільки цей час, щоб все виправити.

- Як таких доказів у мене немає, але хто ще міг це зробити та ще й не зламуючи двері? - Ми з Марго сьогодні ще раз оглянули вхідні двері до квартири та не знайшли ніяких пошкоджень, що могло тільки означати... 

- Скоріш за все, вони витягнули ключі від квартири у Богдана, і поки там нікого не було забрали всі ці фотографії, - під'єдналася до розмови й дівчина Марата, якій я була безмежно вдячна та вже вважала ледве не своєю подругою. Вчора вона мене добряче врятувала у боротьбі з істерикою, і якби не Марго, то я б цю боротьбу програла без якихось шансів. Але дівчина не тільки змогла мене заспокоїти, а й залишилася ночувати зі мною, щоб у випадку чого підстрахувати, якщо на мене знову повалиться гора емоцій.

- Тоді маємо діяти хутко, ці недолюдки дуже швидко можуть вже бути тут, тож не варто витрачати дарма часу. Ліє, не дави на нього, постарайся все спокійно та адекватно пояснити Богдану, вимкни емоції та ввімкни холодну голову, - це звучало з вуст Марата, як настанова на бій перед виходом на ринг, хоча по факту так воно і було, а проти мене були не тільки кепські обставини, а і дві підлі людини, котрі не цуралися заборонених маневрів. Вчора я аж тричі в цьому переконалася. Бити нижче пояса - це їхня улюблена справа.

- Як він? - Питання, котре турбувало мене вчора, посилилося в таксі, на якому ми з Марго сюди добиралися, і прямо вивалювалося назовні в цю мить, коли я була в пару метрах від палати, в котрій знаходився коханий.

- Не дуже..., - зазвичай оптимістично налаштований та загартований різними проблемами Марат, не зміг приховати розпачу, який читався в його очах.

- Він не впізнав тебе? - Коли ми випурхували з Марго з квартири, то вона повідомила, що нам варто якомога скоріше дібратися до потрібної лікарні, а по дорозі сюди ще додала, що Марат вже бачився з Богданом. Але звичайно не знала, як ця зустріч минула.

- Ні, - скрушно похитав головою товариш, а в мене серце в цю мить ніби обірвалося та впало в безодню, - але кохання творить чудеса. Хтозна, може то він мене забув, а тебе побачить, і відразу все стане на свої місця.

- Гаразд, я пішла, - чесно кажучи слова Марата не виглядали досить таки правдоподібно, це більше звучало, як дитяча казка перед сном, але як такого виходу іншого не було і варто було покладатися на вищі сили та на... на наше кохання. Як не крути, це справді неземне почуття, можливо реально воно створить диво?

Я налаштовувалася на гірше, готувалася до того, щоб побачити коханого в тих всіх бинтах та медичних перев'язках, як то було вчора, але відчинивши двері у палату, я дещо окрилилася позитивом. Богдан був при тямі й виглядав сьогодні в десять разів краще, ніж вчора. Чи то вчора я настільки сильно була під враженнями, чи то лікарі зайвого намотали на нього, але сьогодні він вже не виглядав як мумія, а обличчя не було настільки бліде, як то було вчора.

- Богдан, привіт, - я тихесенько зачинила двері за собою, і так само тихо промовила до коханого. Я ні в якому разі не хотіла його злякати. Він сидів на своїй канапі й просто дивився перед собою, ніби щось обдумуючи. 

Наречений ніяк спершу не відреагував на мої слова, я вже думала було повторити спробу, бо можливо він все-таки мене не почув, але коли я вже було наважилася знову подати голос, то улюблений повернувся до мене й поглянув... Нетямущим поглядом. Поглядом, в якому не було нічого. Ні якогось тепла, котре він випромінював до мене до аварії. Ні ненависті, яка теж могла бути, якщо я потурбувала його в цю мить. Нічого. Певно найгірше, що можна було отримати в цю мить. Адже хоч якісь емоції це вже добре, а їх відсутність...

- Богдан, ти впізнаєш мене? - Але я не збиралася здаватися просто так. Не могла не спробувати.

- Хто ти така?

***

Богдан

***

- Хто ти така? - Ставлю питання цій дівчині, хоча до мене починає потроху доходити, що я десь про неї чув, десь можливо і бачив...

- Коханий! - А вона замість того, щоб відповісти на моє питання, яке я не можу наразі проігнорувати, бо маю все розкласти по поличках свого мозку, або ж хоча б спробувати це зробити... Вона кидається до мене, і ця різка дія, а точніше одне-єдине слово з її вуст ставить все на свої місця. Я згадую хто вона і що вона. Чому вона тут і навіщо.

- Стій! - Якщо до цього моменту я не розумів, чому ця дівчина опинилася в моїй палаті, то наразі все стає максимально зрозуміло. Всі пазлики формуються в одну очевидну картинку. Я в курсі того, з якою метою і чому вона сюди припхалася. Саме тому перешкоджаю її намірам дібратися до мене та хоча б спробувати доторкнутися до мого тіла. Ні, не можна! Я не можу цього допустити, бо мені гидко з нею перебувати в одному приміщенні, не кажучи вже про те, щоб мова зайшла про тактильні речі. Від одних тільки думок про це стає бридко.

- Чому? - Знову одне слово, а мене прямо колотить всередині так, ніби вкотре розпочалася лихоманка й варто кликати лікарів, щоб дали знеболювальне. Або хоча б забрали звідсіля цю персону, яка бісить своєю присутністю в цій палаті. Якого біса її взагалі сюди впустили?