6

- І... що ж тепер робити? - Після того, як я дізналася, що мій коханий живий, то дещо розслабилася, не те щоб повністю відпустила ситуацію, але все ж перевела подих, а тепер слова дівчини знову змушують мене напружитися чимдуж і впасти в легеньку ступінь шоку. Поки що легеньку...

- Наразі головне, що твій наречений живий, це найголовніше в цій ситуації, - ну тут я навіть сперечатися не буду, Богдан вижив і це для мене найважливіше, а надалі я зроблю все від себе залежне, щоб допомогти йому вибратися з цієї моральної та фізичної ями, - а надалі на нього та на тебе очікує довга і важка реабілітація. Вам доведеться пройти дуже важкий шлях разом.

- Я готова, ми впораємося, - я почала судомно хитати головою, ніби хотіла одночасно впевнити себе в цих словах та медпрацівницю. 

- Буде дуже важко, моментами навіть неймовірно важко, але якщо ви маєте хімію одне між одним, якщо маєте чисте і щире кохання, то ви беззаперечно впораєтеся. Я у вас вірю, - Влада ніби прекрасно відчувала, що мені наразі потрібна підтримка зі сторони, тож ці слова були дуже доречні, вони змусили мене повірити, що все так і буде, як вона говорить. Ми впораємося, іншого варіанту просто не існує.

- Так, так, так і буде, я тобі безмежно вдячна, - таке складається враження, начебто я знаю цю дівчину не один день і всього пару годин, а як мінімум пару років. Тому не стримую почуттів, які нахлинули на мене величезною хвилею та кидаюся в обійми до неї. Зараз, коли проти нас з Богданом обставини, проти нас його батьки, а мого нареченого немає поряд, то ця моральна і фізична підтримка на вагу золота. І я неймовірно щиро вдячна дівчині за те, що вона цю підтримку мені надала й направила на оптимістичну стежинку виходу з цієї ситуації.

- Пусте, просто запросиш до себе на весілля і ми квити, - подарувала мені посмішку Влада, а в наступну мить її обличчя набуло серйозного вигляду, - а тепер давай до справи. Будь-якої миті тут може появитися лікар, і перерізати наші плани на корені.

- Так, так, звичайно, - я вмить зібралася, бо наразі для мене було головне побачити коханого. Хоча б на мить. Хоча б одним оком, але побачити свого улюбленого чоловіка.

На щастя, нам вдалося дібратися до потрібної палати без перешкод та без зайвої уваги, яка могла зашкодити нашому задуму.

- Ось ці двері, - кивнула Влада на звичайнісінькі двері, яких тут були десятки, але за якими знаходився мій сенс життя. А якщо точніше, то Богдан і є моє життя, бо без нього я буду просто існувати, як амеба, не більше. - Потрібно віддати всі речі, які можуть кепсько повпливати на медичне обладнання, яке знаходиться в палаті. Типу електронний годинник, мобільний телефон, радіо чи щось в тому плані. Маєш щось з цього? 

- Тільки телефон, - я висмикнула цей шматок пластику з кишені та віддала дівчині, щоб якомога скоріше опинитися всередині палати. Наразі ці всі речі, гаджети, це все було таке не потрібне, всього лише нікому не потрібні брязкальця, якщо кохана людина в скрутному стані...

- Добре, і ще - я буду знаходитися біля дверей, так сказати, постою на варті, щоб ніхто тебе не побачив біля пацієнта, до якого, до речі, зараз не можна заходити. Як тільки я постукаю у двері, так ти відразу тікай звідти, зрозуміла? Якщо нас спіймають, то у тебе більше не буде можливості побачити свого коханого в цій лікарні, а мене тут же випхають з цієї роботи. Так що від тебе залежить і моє майбутнє.

- Я зрозуміла, як тільки ти стукаєш - так я відразу вилітаю з палати. Домовилися, - я ні в якому разі не бажала підставити дівчину, яка зробила для мене стільки добра, тож запевнила її, що все усвідомила і я зроблю все від себе залежне, щоб наша витівка пройшла непомітно для інших.

- Гаразд, давай швиденько там, - і не очікуючи, поки я наважуся зайти, Влада самотужки відчинила двері, і підштовхнула мене зайти всередину й буквально за долю секунди за мною ті ж двері й зачинилися. Дівчина спрацювала неймовірно професіонально, ніби займалася таким незаконним проникненням половину свого свідомого життя.

Все ж таки хоч і трішки, але доля мене любить, якщо відправила на моєму шляху таку прекрасну людину, яка допомогла мені пробратися до свого коханого.

Та буквально за мить моя думка змінюється щодо того, що доля мене любить... Варто окинути поглядом палату і знайти свого нареченого, як я не стримуюся і викрикую... Не встигаю вчасно прикрити рота, щоб не видавати звуків, які можуть мене видати, тому що це не реально... Крик жаху виривається на волю та заповнює собою все приміщення...

- Ти ненормальна чи що? - Зі ступору мене змушує вийти голос дівчини, який звучить позаду мене, і варто мені тільки розвернутися до дверей, звідки вигулькнула голова Влади, як я бачу її перелякані очі й дуже строге обличчя, - швидко давай.

І так само як неочікувано вона тут з'явилася, так само швидко зникає з горизонту, а перед моїми очима залишаються тільки двері.

Схоже на те, що я цим криком могла натворити халепи, і саме тому дівчина була настільки перелякана. Влада боялася за своє робоче місце в цій лікарні, а я відчувала такі ж самі негативні емоції... Ось тільки вони були пов'язані із зовсім іншим... З моїм коханим... Якого я не могла впізнати...

Мені вартує надзвичайних зусиль розвернутися знову обличчям до ліжка, на якому лежить Богдан, бо я відчуваю, що крик жаху вкотре може вирватися з мого горла, а очі починає щипати. Від сліз. Від того, що я бачу перед собою. А всередині ніби все обривається, і ниточка, яка відповідала за позитив, теж рветься на моїх очах...

Наречений в жахливому стані. Просто в кошмарному. Якби не певні контури обличчя, то я б навіть не повірила, що це саме Богдан, що це саме він лежить в цій палаті, адже це... Це мумія огорнута бинтами, пов'язками та якимись джгутами чи як то називається... Коханий втрапив у халепу, ця аварія дивом не забрала його життя. Але навіть якщо в цьому випадку пощастило, і мій улюблений залишився на цьому світі, то вистачає тільки одного погляду на мого чоловіка, як я все й відразу стає зрозумілим - легко не буде. Він в дуже кепському стані. І втрата пам'яті це певно не найгірше, що могло бути в цій ситуації... Оцінюючи стан в якому Богдан наразі перебуває.