5

Мене самим нахабним чином виштовхали на вулицю і в такому стані ступорі залишили судомно хапати ротом повітря на вулиці. Так, я розуміла дії дівчини працівниці лікарні, бо якби вона цього не зробила, то Олексій Семенович справді міг зробити все так, щоб її вигнали з цього робочого місця. Такий покидьок як цей мужик може наробити достобіса горя, а який сенс цій дівчині ризикувати своїм робочим місце заради... Заради кого? Нареченої пацієнта? Ну якщо відкинути емоції, то виходило і справді так, що офіційно я для Богдана ніхто. Але це все одно не відкидало того факту, що я була заведена до межі й готова була пазурами вчепитися в горло цим двом, які по якій неймовірній помилці були батьками мого коханого.

Та це б нічого мені не дало, ці дії тільки б зробили гірше й погіршили б і так кепську ситуацію. Що робити? Як надалі діяти? Мозок хоч і працював хаотично, але не міг дійти до чогось справді вартісного й конструктивного. Я не можу потрапити в лікарню, не можу побачити мого улюбленого, то... що тоді? Непогано було б з кимось поділитися цією новиною і можливо спитати поради, як варто діяти надалі? Набрати до своїх батьків? Варіант, але вони наразі знаходяться на таких неймовірних крилах щастя, а я так швидко їх обрубаю ці крила й рідні можуть не витримати цього стрімкого падіння. Подруги? Може і варто було б набрати до Інги, наприклад, але що далі? Просто поплакатися їй та поділитися своїм горем? Для цього буде ще достатньо часу, а тут варто діяти, а не сльози пускати та жаліти саму себе.

Оце так життя... Ще зранку ми з Богданом обговорювали майбутнє весілля й ледве не плакали від щастя, ну я так точно пустила сльозу, а наразі все змінюється настільки кардинально сильно та різко, що виникає неймовірне бажання впасти п'ятою точкою на асфальт та почати нестримно ридати, щоб вивільнити емоції, які з кожною секундою накопичуються все більше та більше й перетворюються у величезний валун.

Стоп! Справді! Весілля... Мене пронизує настільки неймовірний здогад, ніби я наразі материк новий для світу відкрила, а не згадала про дещо. Чи точніше про декого.

- Марат, привіт, можеш говорити? Це дуже терміново! - Марат це найкращий друг Богдана, і саме він мав бути дружбою на нашому весіллі. Хлопець звичайно специфічний, зі своїм характером, але в плані підставити своє плече у важку хвилину, то це завжди залюбки. Не дарма коханий завжди міг покластися на нього, не дарма вони дружать вже понад десять років.

- Оу, що за красуня до мене дзвонить? Невже передумала і вирішила все ж таки за мене заміж піти? - Жартує хлопець як ні в чому не бувало, з чого я можу зробити висновок, що він ні про що ще не знає.

- Марат, ти не знаєш щодо того, що трапилося з Богданом? 

- Ні, а що трапилося з Богданом? - Миттєво гарний настрій друга як рукою зняло, і навіть через телефон відчутно, наскільки він наразі напружений та зосереджений в очікуванні моєї відповіді.

- Він в лікарні, потрапив ніби-то в аварію...в реанімації..., - кажу те, що знаю і вже відчуваю, як клубок підіймається до горла та не дає нормально договорити.

- Та твою ж... Ти наразі де знаходишся? - Таке враження, що хлопець вже збирається за мною мчати, бо на тому кінці починається якесь шарудіння.

- Неподалік від лікарні, де він лежить. - Лежить... мій коханий... у важкому стані... Балансуючи на межі...

- Він при тямі?

- Ні..., - ледве витягую з себе це єдине слово, бо досі не можу повірити, що це все реальність, а не кошмарний сон.

- Чорт, якщо він в реанімації, то до нього наразі чорта з два впустять, - Марат усвідомлює, що це справді не реально, саме через цю причину і мене не впустили до коханого, - візьми таксі та їдь додому. А я спробую дізнатися якусь інфу, що трапилося та як й проб'ю як можливо буде потрапити до нього на відвідини. Зрозуміла?

- Ага... дякую, - я знаю, що хлопець дотримається свого слова, що він зробить все від себе залежне, але все одно це не змінює того факту, що доведеться очікувати. Очікувати чогось... не зрозуміло чого...

Я тільки завершила виклик і хотіла було покласти мобільний в сумку, як до мене хтось вже набирав. Я спочатку подумала, що можливо Марат забув ще щось повідомити чи додати, але ні, глянувши на екран гаджета перед моїми очима висвітився невідомий номер.

- Так, - мені не хотілося наразі нікого чути, а якщо це якась ще й реклама кредитних спілок, то нехай йдуть під три чорти, але все ж існувала ймовірність того, що це дзвонять по ділу, саме тому прийняла виклик.

- Не роби дурниць, - прозвучав жіночий голос, і я його впізнала, це була бісова Віка... Тільки її не вистачало в цю мить... Вирішила поглумитися наді мною? Якщо Богдан їй не дістався, то і мені дзуськи? 

- Що тобі потрібно від мене? - Я не промовила це речення, ні, я процідила його крізь зуби та якби могла дібратися до цієї дурної овечки, то порвала б її цими ж зубами на шматки, адже вона є не людиною, а являється шматком непорозуміння. Бабу, яку батьки Богдана хотіли запхати на роль нареченої для їхнього сина заради збільшення впливових зв'язків й відповідно для збагачення. Їм було плювати на почуття й бажання власного сина, вони хотіли його використати для своїх цілей, як то використовують беземоційну річ, і ця Віка була тією, хто мала поставити палки в колеса нашої пари та нашого спільного майбутнього з коханим.

- Я звичайно перепрошую, ну вважаю це більше вам потрібно, а не мені, - ці слова змусили мене поставити агресію на паузу та ще раз переглянути мої погляди на цього співрозмовника. Тепер мені вже не здавалося, що це була Віка, голос ніби інший, а головне - та дурепа не знає таких слів як "перепрошую", для неї взагалі було не властиво в когось "перепрошувати", бо вона королева цього світу по її ж думці, тож я зависла.

- А це хто? - Якщо це не та овечка, то тоді... Хто? Не роби дурниць? Що це означає та яких дурниць?

- Я - Влада, працівниця лікарні, де лежить ваш наречений. Я буквально пару хвилин тому випихала вас з лікарні, - якщо до цього моменту я була готова рвати та метати, бо думала, що дзвонить Віка з якогось переляку, то ось наразі мені було настільки соромно, що я заживо згорала дотла від цієї провини.