Пролог

- Коханий! - Я ледве пробралася до палати, де лежав після аварії мій хлопець, а тепер ледве пересилюю себе, щоб рушити до нього, бо те, що я бачу... Він у дуже поганому стані. Дуже-дуже поганому. І це ще м'яко сказано...

Та попри те, що я до кісток мозку вражена його кепським станом, все ж кидаюся до людини, яка являється моїм всім. Моїм коханням, моїм сенсом життя, моїм всесвітом...

- Стій! - Ледве вловний, але такий твердий наказ з вуст улюбленого, і до того ж він виставляє перед собою руку, яка не зафіксована безліччю бинтами, як інша... Ця кінцівка вся в подряпинах, порізах, але хоча б рухома, а при такій аварії це вже удача. Це вже неймовірний успіх...

- Чому? - Застигаю на місці, як вкопана, і переводжу погляд з руки Богдана на його очі, які виглядають з-поміж бинтів та перев'язок, і назад. Мені так хочеться його притиснути до себе, відчути тепло його тіла, доторкнутися хоча б на секунду, хоча б на мить до улюбленого та отримати хоч трішки усвідомлення того, що він живий, що він не помер, що він залишився зі мною тут, на цьому світі... Але цей його жест вганяє мене в ступор, холодить душу, призводить до того, що я відчуваю себе зайвою в цій палаті. Зайвою для людини, з якою ми незабаром планували весілля, дітей, родину...

- Вийди звідси! - Так само тихо лунає в цю мить, і якби не гробова тиша, яка зависла між нами та важезним гнітом придавлювала мою свідомість, то я б навіть не почула його слів. Але я почула, а ще гірше - я побачила... Побачила в його очах, що там немає того тепла та ніжності, які зазвичай є у коханого стосовно мене. Там немає того трепету, який я відчувала завжди з боку хлопця, і ця емоція була тільки для мене. Тільки моя. Але де вона зараз? Де вона поділася та куди випарувалася?

- Чому? Коханий, що трапилося? Чому ти виганяєш мене звідси? - Можливо це шок після аварії? Можливо йому потрібно час задля того, щоб відновитися після цього інциденту?

- Я виганяю тебе не тільки звідси, а і взагалі з мого життя! Назавжди! - Кожне слово просякнуте такою люттю і ненавистю, що я б ніколи не подумала, що Богдан може відчувати такі емоції стосовно мене, і видавати їх саме мені... Емоції, котрих я від нього в житті ніколи не отримувала, а зараз... в цю мить я ніби найлютіший його ворог на всьому білому світі. Начебто людина, яка зіпсувала йому хоч якесь майбутнє...

- Але чому? Чому ти так говориш? Навіщо? - Відчуваю, як сльози починають стікати по моїх щоках та обпалювати щоки, які й до цього моменту були гарячі, а зараз таке враження, ніби на них ллють окріп. Всередині все розривається від безжальних емоцій, які рвуть кожен міліметр мого тіла та душі на маленькі частинки...

- Я тобі сказав - зникни назавжди з мого життя, пристосуванка! Звали до біса, щоб мої очі тебе ніколи в житті не бачили! Вали звідси! Ти усікла? - При цьому хлопець різко смикається на ліжку, ніби хоче самотужки вивести мене з палати та прогнати зі свого життя.

- Ні, ні, не вставай, будь ласка, - кидаюся до нього та намагаюся заспокоїти його пил, щоб це не поставило під загрозу його здоров'я та життя, але Богдан відмахується від мене та я отримую болючий удар по руці. І це теж вперше... Ніколи раніше він мене й пальцем не зачепив в плані фізичної розправи чи покарання... Такого не було, і ось зараз... Розумію, що мені не так боляче від його удару, як від того, що це зробив саме він, саме стосовно мене...

- Вали до біса, стерво! Негайно вали! Зникни, мерзото! - Якщо до цього фрази звучали доволі таки тихо, то наразі він переходить на крик, а до цього крику ще й доєднуються якісь дивні звуки. Писк, дзижчання... Брр, це кидає мене ніби в ополонку з крижаною водою...

- Але..., - намагаюся якось впоратися з шоком від того всього, що наразі відбувається, вгамувати Богдана, бо виявляється, що це медичні прилади навколо нього почали видавати дивні звуки, та не встигаю нічого зробити, адже в палату залітають працівники лікарні й починають бурхливу діяльність.

Хтось силоміць вгамовує чоловіка, хтось метушиться біля цих писклявих апаратів, а хтось відтягує мене якомога далі від канапи, на якій перебуває мій наречений. Колись він був для мене нареченим, колись в прекрасному й безтурботному минулому... А наразі вистачає тільки одного його погляду на мене, щоб я усвідомила - всі наші райдужні плани в минулому, майбутнього у нас з ним немає... Він поставив на нашому спільному майбутньому хрест. На нашому весіллі, на наших дітях, на нашому спільному щасті... І як жити далі без кохання всього мого життя? Як бути надалі без людини, яка для мене була всім? Навіщо жити, якщо його не буде поряд...?