Глава 6

 Навколо чорніли ліси і темрява без кінця, зустрічні сліпучі фари залишали зелену пляму на сітківці, змушуючи моргати і намагатися її звідти стерти. Ліхтарів тут не було, тому кожен зустрічний-поперечний смажив мої очі дальнім світлом. Незважаючи на ударну дозу кофеїну, я все одно хотів спати. Почав позіхати і ледве тримав очі відчиненими. 
 

Треба було б зупинитися і вмитися холодною водою, інакше і до аварії не далеко. Залишилося дотягнути до якоїсь заправки. 

Заправок, як на зло, не було, але трапився якийсь віддалений від цивілізації майданчик для стоянки вантажівок, навіть із якимось магазинчиком і кафешкою. Я звернув туди і пригальмував трохи віддалік від парочки фур, що стояли там. У кафе горіло світло, і кричала музика, мабуть, хтось із місцевих розважався. 

Я вийшов на вулицю і вже ступив крок, але  грюкнули дверцята і з машини вилізла заспана Катя.

— Мені до вбиральні треба. 

Мене випита кола теж кликала на рандеву з білим другом, тож ми спішно рушили до кафешки.

На вході в кафе ми зіткнулися з галасливою компанією хлопців напідпитку, які голосно регочучи і хитаючись, вивалилися на вулицю. Я затулив собою Катю й обійшов їх від гріха подалі і виявив у дальньому кутку залу те, що шукав.  

Чудово. Тепер можна знову в дорогу!

Я махнув на прощання сонному продавцю і пішов до виходу, плануючи почекати Катю на вулиці, але спіткнувся в дверях кафе і завмер. 

Переді мною простягався абсолютно порожній майданчик, освітлений ліхтарем від кафе. Я моргнув і озирнувся, може, тут є інші двері, і я не туди вийшов? Ні. Он дві вантажівки на тому ж самому місці.

А де моя машина?

Я вийшов на майданчик і повернувся навколо своєї осі, впадаючи в шоковий ступор.

- Що за... - я крутнувся на місці, ніби вона могла сховатися за найближчим кущем.  

Парковка була порожня, як степ узимку. Лише запорошений «КамАЗ» із напівприкритим кузовом дрімав неподалік, а вдалині виднілася дорога, якою кудись поспішала стара «дев'ятка».  

- Катю! - закричав я, вриваючись назад у кафе.  

Вона здригнулася, впустивши сумочку.  

- Машину викрали!  

- Що? - Вона вискочила на вулицю, збліднувши.  

- Викрали! Щойно!  

Я вибіг на вулицю, намагаючись зрозуміти, що робити. Телефон залишився в машині. Документи, речі - все там!  

- Гей, хлопче! - пролунав грубуватий голос збоку. Це був водій того самого «КамАЗа». Здоровань у вицвілій футболці та кепці стояв біля дверей своєї вантажівки, дивлячись на мене з цікавістю. - Ти чого гвалт кричиш?  

- Машину вкрали! - Я махнув у бік порожньої парковки.  

Він примружився, потім махнув рукою:  

- Твоя? Сірий паркетник?  

- Так! Бачили?  

- Он ті негідники на «дев'ятці» викрали. А я ще думаю, чого вони так дивно поводяться. Хвилин п'ять біля неї крутилися... - він почухав потилицю, немов розмірковуючи.  

- Нам треба їх наздогнати! - Я відчув, як за спиною зупинилася Катя.   

- Стрибайте, - сказав здоровань, відчиняючи пасажирські двері своєї махини. - Тільки не помріть від страху, я церемонитися не звик.  

Не роздумуючи, ми залізли в кабіну. Катя дивилася на мене широко розплющеними очима, і я зрозумів: вона налякана, хоча і намагається не подвати вигляду.

«КамАЗ» заревів, як дикий звір, і зірвався з місця.  

- Тримайтеся! - крикнув наш новий знайомий.  

Вантажівка тряслася і гуділа, ніби зараз розвалиться на частини, але я й гадки не мав, що робити, окрім як довіритися цьому мовчазному суворому чоловікові.  

- Он вони! - крикнула Катя, вказуючи на крихітний силует моєї машини вдалині.  

- Зараз ми їх наздоженемо, - усміхнувся водій, перемикаючи передачі.   

Дорога звузилася, і дерева на узбіччі замиготіли з лякаючою швидкістю.  

- Це ж небезпечно, - пробурмотіла Катя, вчепившись у ручку дверей.  

- А викрадати машини, значить, безпечно? - огризнувся я.  

Катя закусила губу і більше нічого не сказала.  

Тим часом вантажівка набирала швидкість. Ось уже моя машина маячила зовсім поруч. За кермом, якщо я правильно розгледів, сидів якийсь довготелесий хлопець із поголеною скронею. Поруч із ним сиділи ще двоє, розмахуючи руками.   

- Зараз я їх... - водій вантажівки вивернув кермо, притискаючись до узбіччя.  

Ми порівнялися з машиною.  

- Гальмуй! - крикнув я з вікна, махаючи руками.  

Але вони, звісно, тільки улюлюкнули у відповідь і додали газу.  

- Ну, тримайтеся, - пробурмотів водій «КамАЗа», перемикаючи передачу і різко зрізавши кут.  

Перед нами з'явилася розвилка. Хлопці в моїй машині рвонули ліворуч, до старого мосту, а вантажівка - прямо за ними.