Глава 2

- А вона не здохне дорогою? - Катерина Дмитрівна не соромлячись ображала мою машину, оглядаючи її скептичним поглядом, стоячи перед нею і смикаючи в руках свою маленьку сумку, що висіла через плече. Усе, що в неї залишилося при собі.

- Вона не стара! - обурився я, - вона брудна! Я її не помив учора, бо пізно з роботи пішов.

- Мда, - вона обійшла її з боку багажника, - вигляд у неї трохи... ем... втомлений.

- Так, усе! Ще слово і підеш ніжками! - Я тут з трусів вистрибую, вигадую, як нам врятувати наше відрядження підручними засобами, а вона тут мордочку свою кривить.

- Гаразд, гаразд! Каюсь! - Катя підняла руки в жесті капітуляції, - просто не очікувала такого.

- Сідай уже, не очікувала вона «такого», - я застрибнув у свій рідненький замурзаний позашляховик. Руки лягли на кермо, тут я почувався набагато комфортніше, ніж у вагоні, нехай і першого класу. 

Добре, що права я завжди ношу в кишені джинсів, а не переклав їх у багаж.

Катя теж відчинила двері і, намагаючись не забруднитися об машину, залізла усередину, сіла зручніше і склала ручки на колінах. Подивилася на мене вичікувально... А я завмер і навіть подих затамував.

А дивитися на неї було напрочуд приємно, чому я раніше не звертав на неї уваги і не помічав, яка вона красива? Як можна працювати в одному офісі, на одному поверсі, буквально через пару кабінетів стільки місяців і толком не помічати одне одного? Ми навіть каву ходимо пити майже в один і той самий час. 

- О! Рома, зверни он туди, будь ласка! - Катя поторсала мене за плече і вказала кудись праворуч.

Я відірвався від свого смартфона, на якому на кожному світлофорі намагався побудувати маршрут у навігаторі, та так, щоб об'їхати затори.

- Що там?

- Попити купимо, там смачна кава, - відповіла вона трохи захриплим голосом.

Від думки про каву в мене рот наповнився слиною. 

-- І води треба купити в дорогу. 

Щойно засвітився зелений, я перелаштувався і підрулив до вказаної кав'ярні, де, слава богу, щойно звільнилося місце на крихітній стоянці. Перехожі шарахнулися від мого «брудного чудовиська», яке майже встромилося переднім бампером у вузький тротуар. 

Я досвідченим поглядом озирнувся, вибираючись із машини, побачив продуктовий магазин через двері від кав'ярні.

- Так, Катюхо, ти в кав'ярню - мені великий чорний без цукру, а я в магазин, куплю нам води побільше і якоїсь їжі, щоб не зупинятися дорогою. Тобі що взяти?

- Не Катюха, а Катя! - пролунало від неї з того боку машини.

Вона надто голосно грюкнула дверима.

- Гаразд, Катю, вибач, пожартував. То що? Тобі взяти поїсти?

- Не знаю, - знизала плечима вона, - Нічого не хочу. Просто водички.

- Нам їхати довго. Зголоднієш! - з серцем додав я. - Гаразд, як хочеш. Сам виберу. Потім не скаржся.

Побродивши між рядами, я все ж таки пошкодував, що не випитав у неї, що вона любить.  У підсумку разом із водою для неї взяв крекери, велику шоколадку й упаковку яблук, запаяних у плівку. Став перед рядами йогуртів у пляшечках. Ось! Це цілком підійде, всі дівчата в нашому офісі п’ють йогурт без цукру і фруктів.

Коли я вийшов із магазину, Катя вже стояла перед капотом машини з двома картонними стаканчиками кави: однією величезною, другою маленькою.

- Давай скоріше! - майже підстрибувала вона, - вони такі розпечені, тримати більше не можу!

Я поквапився до машини і на ходу розблокував замки, тримаючи пакет зі харчами в одній руці. Поїздка подобалася мені дедалі більше.

Закинувши пакет на заднє сидіння, я знову сів за кермо і зі співчуттям подивився на Катюху на пасажирському сидінні, яка дмухала на свої почервонілі пальці.

- І навіщо такий окріп у каву лити?

- Сподіваюся, вона хоча б смачна.

- І я сподіваюся, - дівчина глянула на мене і чомусь усміхнулася.

Від склянок із кавою, що стирчали між нами, йшов відчутний жар. Чи це я починаю закипати?

Поки ми штовхаємося на з'їзді, я можу, нарешті, скуштувати «смачну» каву. Не надто роздумуючи, я просто відкрив маленький отвір у кришці й голосно відсьорбнув. Майже обварив язик!

- Ай! - сказав я, ставлячи стаканчик назад, - не пий поки що, ще гаряче!— Про всяк випадок попередив я.

- Не можу більше терпіти, так кави хочу з самого ранку!

Катя не витримала і витягла свій маленький стаканчик, так само скуштувала її через кришку, зашипіла, теж обпікаючись, але не здалася. 

Вона полізла рукою в тісну передню кишеньку джинсів, футболка задерлася, і моєму погляду постав її милий акуратненький пупок.
Я залип.

Хто б міг подумати, що ще кілька місяців тому ми з Катею були зовсім незнайомими людьми? Якби вона не приєдналася до нашої команди, ми б не опинилися разом у відрядженні. І якби вона не захотіла пиріжка сьогодні... Скільки крихітних збігів повинно було статися, щоб зараз я крадькома поглядаю на її чарівне личко?