Я тебе не відпущу

Перші сніжинки кружляли в дивовижному вихорі, а потім плавно спускалися, вкриваючи стомлену землю. Цьогоріч осінь була теплою і затяжною, тож повірити у прихід справжньої зими було нелегко.
— Все одно перший сніг скоро розтане, — прошепотіла сама до себе, простягнувши долоню, аби зловити особливо великий шматок небесного пуху, що летів на землю. Певно, там, нагорі, зламалася тертка, на якій перетирають суцільну снігову масу в дрібні зірочки. Холодний клапоть ліг на пальці, неприємно вколовши морозом.
На душі було похмуро й тужливо. Я гуляла вокзалом, тривожно проводжаючи поглядом потяги. В одному з них я мала поїхати до своєї сім'ї, щоб святкувати Різдво разом, але ненависні затори не дозволили прибути вчасно. До останнього вірила, що встигну, але, примчавши на платформу, змогла лише помахати рукою останньому вагону, що зникав за поворотом.
Варто було давно повернутися додому. Врешті вже нічого не змінити, просто піти — єдиний вихід. Але не тягнуло мене повертатися в пусту квартиру, яку винаймала. У Львів я приїхала аж з далекого Харкова разом зі своїм коханим... Тепер уже колишнім коханим. Проте це місто швидко полонило моє серце, подарувало друзів та улюблену роботу. За професією і покликанням я була медиком. Стрімко рухалася кар'єрними сходами вгору, досягаючи нових вершин. Але все те зовсім не мало значення зараз, у ці миті... Робота не рятувала розбите серце, а відсутність поруч сім'ї псувала святковий настрій.
Зустрічати Новий рік на самоті? Проситися в компанію до друзів? Я ж так мріяла знову побачитися з батьками, сестрою і братом, їх родинами...
«Я більше не можу тебе бачити, Глібе! Залиш мене, іди собі!» — в голові промайнули спогади, що озвалися у серці болем.
«Ти хочеш, щоб я пішов? Запам’ятай, ти більше ніколи мене не побачиш! Хочеш розійтися, будь ласка! Мені ж краще! Прощавай, Олю. Живи багато!» — сповнений образи голос Романова, перетворював мій душевний штиль на справжній буревій. Ці слова були останніми, що він сказав мені. Скільки б не минало часу, вони не покидали мене, мов вплавилися у душу, щоб стати персональними катами.
Тоді я гадала, що все те несерйозно... Мине кілька днів і ми помиримося... Але жоден з нас не поспішав миритися першим. Я вважала, це повинен зробити Гліб. Очевидно, він думав інакше...
Моїм порятунком стала улюблена робота. Коли минали місяці, а усвідомлення того, що наші стосунки остаточно скінчилися, сприймалося зі смутком, але без колишнього гніву та розпачу, я намагалася побудувати з іншими те, що не вийшло з Романовим... Але моя біда полягала в тому, що я в кожному шукала свого колишнього, але жоден не був ним. Класична помилка, що забороняє бути щасливими після розлучення. І ось Новий рік... А я все ще самотня і нещасна...
Думки перервав крик людей, що пролунав неподалік. Підстрибнула з переляку, геть не зрозумівши, що відбувається. Чи то, не дай Боже, який терор, чи що?
Але на терор не було схоже, а з усієї какофонії звуків, що долинали від скупчення народу, почулося слово «швидку». Може комусь стало погано?
Не гаючи часу, кинулася туди, з усіх сил проштовхуючись крізь натовп, доки не узріла лежачого на першому снігу чоловіка.
— Я — медик! Розійдіться, будь ласка, дайте пройти! — зробила останній ривок, пробиваючись крізь спостерігачів, і опустилася навколішки перед непритомним.
Першою справою — слід перевірити пульс. Слабкий, але є. Серце ледь-ледь стукає в грудях, чекає й благає про порятунок. Нічого, ми тебе реанімуємо.
Та варто було глянути на обличчя чоловіка, моє власне серце пропустило удар, натякаючи, що зараз реанімувати буде потрібно саме його.
Це був не простий незнайомець, звичайний пацієнт. Це був він — Гліб Романов, мій колишній хлопець, той, кого я називала коханням усього свого життя.
Мені слід було діяти швидко і, забувши про все на світі, надавати необхідну першу допомогу. Беземоційно. Точно. Чітко. Я ж професіонал врешті-решт, хіба ні? Одна з кращих лікарок-кардіологів нашої лікарні.
Але замість того, щоб увімкнути в собі цього професіонала, я перетворилася в маленьке беззахисне дівчисько. Перед очима промигнули наші щасливі дні, далекоглядні плани на майбутнє, спільні мрії, виплекані в серці, від яких я так і не змогла відмовитися.
Дивно... Я вважала, що забула його. Розлюбила. У той літній вечір, коли спалахнув черговий скандал, а він, грюкнувши дверима, пішов, щоб більше не повернутися, я обіцяла собі назавжди викреслити його зі свого життя.
Тепер же, коли він лежав на холодній землі непритомним, а його серце уповільнювало своє биття, весь спектр відчуттів поглинув мою свідомість, але серед них не було колишньої образи.
— Лікаря треба! — вигукнув хтось ліворуч від мене, тим самим привівши мене до тями.
— Я і є лікар! — вигукнула у відповідь, негайно кидаючись до справи.
Ти житимеш, Романов! Чуєш, ти житимеш! Найбезсовісніший чоловік на світі! Ти мене покинув в чужому місті, щоб з'явитися через стільки часу і померти на моїх руках! Не набридло тобі мучити мене? Я тебе витягну і з Того світу, Романов! Врятую, а потім сама уб'ю! Тільки спробуй померти! Тільки спробуй зіпсувати мені Новий рік!
— Він дихає... — прокоментувала дівчина, що, притиснувши руки до грудей, стривожено стояла поруч.
— Швидка вже їде... — відзвітував якийсь чоловік.
Все буде добре, Глібе. Я обіцяю тобі...
— Я поїду з вами, — одразу повідомила лікарям, що прибули на кареті швидкої допомоги, і застрибнула в авто, щойно туди перемістили все ще непритомного, але вже більш живого юнака.
Стиснула його долоню, розуміючи, що наразі зробила все можливе, але варто нам прибути в лікарню, мої випробування вийдуть на новий рівень.
Кажуть, лікарям не рекомендується бути присутніми на операціях їх рідних. Головний ключ до успіху медиків — холодний розум. Коли ж серце тремтить від болю, легко зробити помилку, яка буде коштувати пацієнту життя.
Але ж хіба я дозволю комусь іншому рятувати Гліба, а сама поїду в пусту квартиру, як ні в чому не бувало?
— Олю... — його тихий шепіт був подібним до удару електричним струмом. «Опритомнів» — радістю залилося серце.
— Все буде добре, — прошепотіла йому, стискаючи руку. — Ти одужаєш...
— Ти маєш знати... Я дуже сильно тебе кохаю. Пробач за ту суперечку, — не даючи одягнути собі кисневу маску, поспішав сказати, наче боявся, що не встигне.
— Я з тобою... Я не відпущу тебе, чуєш? — ховаючи сльози збентеження і зворушення, мовила у відповідь. Решту дороги до лікарні я не запам'ятала. Сьогодні вперше, як ніколи раніше, відчула присутність вищих сил у своєму житті.
— Ольго Сергіївно, що сталося? Ви хіба не у відпустці? — здивувалася медсестра, що сьогодні чергувала. Відпустка… В цю мить я навіть зраділа, що не встигла на потяг. То може доля таки існує? Можливо, мені судилося врятувати Гліба... Тільки б це було так! Тільки б я дійсно зуміла... встигла... змогла...
— Готуйте операційну, Віро! Швидко! — розпорядилася, з усіх сил перевтілюючись у себе звичайну. Ту, що кожного дня запускає десятки сердець, немов механік — мотори автомобілів.
Далі мені вже не можна бути сентиментальною.
— Все буде добре! Я впораюся... — прошепотіла до себе, дещо невпевнено увійшовши в операційну. А потім, пильно поглянувши на таке рідне обличчя, усміхнено додала: — Ми впораємося разом.
Колись, коли наші з Глібом стосунки лише розпочиналися, він завжди жартував, що мати персонального лікаря дуже зручно, адже можна не хвилюватися за своє життя.
Життя... Іноді воно було занадто несправедливим. Можливо, для всіх, але часом мені здавалося, що лише до мене. І я не знала, чи моє запізнення на потяг було покаранням долі або нагородою. Якщо він одужає, то безперечно друге, але якщо ні... Як жити з думкою, що рятувала чужих людей, але не змогла спасти рідного? Так, він все ще був для мене рідним.
І тому з кожною хвилиною, коли мої руки чаклувати над тілом такого коханого чоловіка, я все сильніше впевнювалася в тому, що тепер не дозволю долі розлучити нас. Ми створені, щоб бути разом. Серце в грудях так тремтіло, немов би хотіло вистрибнути. І дивне відчуття, що насправді рятують саме мене, а не Гліба вражало.
Операція минула успішно, хоч мене не покидало відчуття, що все одно щось роблю не так. Благо — моя команда професіоналів завжди готова підтримати й скерувати. Саме сьогодні я усвідомила, наскільки важлива їх допомога та підтримка.
— Ти додому? — в ординаторській спитала колега, добра жінка, на ім'я Олена Петрівна. Здається, їй не було потрібно щось пояснювати. Вона і так все прекрасно розуміла.
— Ні, залишуся тут ще... — стиснула плечима я, просто не уявляючи, як би могла зараз покинути клініку. Тепер, схоже, я переселюся сюди.
— У тебе ж відпустка... — наче б то здивувалася лікарка, але її голос звучав рівно і впевнено. Відповідь вона вже знала...
— До біса її... — всміхнулася м'яко. Зараз більше не хвилювалася, де і з ким святкуватиму.
Минав час… Сніжинки в дивовижному вихорі падали на землю, коли Гліб вперше обережно розплющив очі, аби в білосніжній лікарняній палаті узріти мене, що мирно дрімала, схилившись на столик поруч з його ліжком.
— Олю? — він немов питав, а не стверджував... Ніби повірити не міг, що бачить справді мене. Позіхнувши, звела на нього свої блакитні очі, аби потонути в океані ніжності. В житті б не згадала, про що ми тоді сварилися, але зараз точно знала, що воно не варто було розриву. Ніщо на світі не варте, коли в душі такі справжні й щирі почуття.
— Нарешті! Думала, ти вирішив проспати Новий рік... Він ввечері, до речі, — усміхнулася я.
— Я тобі казав: ти занадто віддаєшся своїй роботі... — промовив жартома, потягнувшись рукою до мене.
— Ревнуєш? — вигнула брову знаком питання.
— Ні... Бо більше не відпущу тебе... — стиснувши долонею мої пальці, усміхнувся кволо, але впевнено.
— І що ж це означає? — спитала весело, хоч добре знала, що з цієї миті стартувала нова глава наших стосунків, а, можливо, й нашого життя. І хоч Новий рік мав наступити лише ввечері, я вже отримала свій новорічний дарунок.
— Ти вийдеш за мене заміж, — прошепотів, торкнувшись долонею моєї щоки. Я дзвінко засміялася, бо це було ствердження, а не питання.
— Чому ти так вирішив? — нахилившись до нього ближче, пильно глянула в найпрекрасніші очі на світі.
— Ми відповідальні за тих, кого рятуємо, — резонно заявив він. Завжди обожнювала його почуття гумору і цю спонтанність, що дозволяла кожен день перетворювати на казку. Серце спалахнуло щастям. Ми знову разом! Знову поруч! Навіть у голові запаморочилося від радості та почуттів, що враз нахлинули.
— Тобі просто потрібна доглядальниця, — жартома обурилася я.
— Ні, мені потрібна кохана дружина, — заперечив юнак. — Ти ж вкрала моє серце... Тому воно й не працює, що ти далеко. Ти, Олю, моє зцілення, мої ліки і мій антидот.
Чи можна двічі закохатися в одну людину? Певно, що так. Втім, я обіцяю щоднини закохуватися в тебе знову й знову, аби лише ми були разом!
За декілька днів я дозволила Глібу покинути лікарню. Певно, справа дійсно була в нашій розлуці, адже тепер він одужував швидко та легко. Всі вважали, що річ у гарному догляді та хороших ліках, ми ж знали правду. Тепер я слідкувала за станом його серденька вдома на правах персональної лікарки і коханої нареченої. Загалом людям після навіть найлегших операцій на серцю необхідний спокій, але, як би ми не старалися, створити його не виходило. Щастя було занадто багато, а позитивні емоції так і лилися з нас, не даючи виконувати настанови. Втім, це не заважало здоров'ю мого коханого, а часті обстеження показували, що небезпека залишилася давно позаду.
Якось, гуляючи вечірнім парком поміж вкритих снігом блакитних ялинок, розмовою торкнулися такої прекрасної теми спільного майбутнього.
— Адже я не жартував тоді, — прошепотів юнак і, лагідним рухом руки загорнув темну пасму мого чорнявого хвилястого волосся з обличчя.
— Про що ти? — здивувалася я, милуючись сяйвом очей милого, що здавалося яскравішим за всі зорі в небесах і всі ті сніжинки, що блищали на стежинах, вітах дерев, нашому одягу та світлому волоссю Гліба.
— Я тебе не відпущу! І не мрій... — усміхнувся він. Тієї ж миті опустившись на одне коліно, простягнув мені обручку, що манила дивним сяйвом у вечірній темряві. — Ти станеш моєю дружиною?
Відповідь не потребувала роздумів. На мить приплющивши очі від безмежного щастя, я прошепотіла:
— Так! — і світ став лише нашим, а вогники на небесах стали свідками поєднання двох сердець у нерушимий союз, приречений на щастя.
Іноді так важливо довіритися долі, відкрити двері в новорічну казку, відпустити мрії в вільний політ, сповнити душу теплом і радістю. Неможливо навчитися літати без падінь, не впаде лише той, хто не спробував летіти. Однак, і сенсу в такому існуванні немає. «Благословенним буде той, хто житиме з любов'ю в серці», — так казали наші пращури, а вони розумілися на справах сердечних.