Глава 19

У будинку холодно, сиро й чимось смердить. Келла з хлопцями заносять Марата всередину і кладуть на старе пружинне ліжко. Я біжу слідом, ковтаючи сльози й намагаючись не дивитися на буру пляму, що розповзлася від його плеча до грудей.

— Набери снігу, — хтось вручає мені залізне відро, не розумію, навіщо нам зараз сніг, але слухняно бреду на вулицю. Хочу зайнятися хоч чимось, тільки б відігнати геть думки з голови про поранення Марата і про те, що ми застрягли посеред сніжної бурі чортзна-де, і до ранку Давидов може не дожити.

Коли я повертаюся назад, темний високий чоловік зі шрамом на обличчі намагається розтопити піч. Відбирає в мене відро і ставить зверху. Я шморгаю носом, пальці від холоду зовсім не згинаються, але чоловіча куртка гріє краще найдорожчої шуби. Або ж це тому, що вона пахне Маратом?

— Ну як ти, друже? — Келла кладе залізну квадратну валізку поруч із Маратом і дивиться на нього з тривогою. — Давно я цього не робив, але руки не повинні забути, — усміхається і дістає скальпель та пінцет. Я здригаюся, не можу на це дивитися.

Марат щось говорить, але шум у вухах і запаморочення заважають розібрати його слова.

— Вразливим дамам прохання відвернутися, — жартує Келла й поливає спиртом інструменти. Я ж, попри страх і небажання спостерігати за тим, як мучиться Марат, підходжу до нього і пригладжую волосся, що прилипло до вологого чола. Наші погляди зустрічаються, і всередині його очей я помічаю хуртовину сильнішу, ніж за вікном.

— Іди, погрійся біля вогню, — киває в бік печі, і я ще сильніше чіпляюся в нього, хитаю головою, прикушуючи губу й не бажаючи йти від нього ні на крок.

— Прокип’яти краще ганчірки, ніж будеш сидіти тут у сльозах, — суворо командує Келла й кидає в мене старе вилиняле простирадло, яке знайшов у старій шафі.

Я витираю вологу тильною стороною долоні, відчуваю, як починаю тремтіти від страху за Давидова, тому що чудово розумію, що буде відбуватися далі.

— Я викликав вертоліт, але в таку погоду вони не зможуть злетіти, як тільки все трохи втихомириться, нас заберуть, — прислухаюся до того, про що говорять чоловіки, й молюся про те, щоб цей клятий сніг швидше закінчився й Марату не довелося терпіти цей біль.

— Сподіваюся, хірург із тебе кращий, ніж партнер по грі в теніс, — намагається пожартувати Марат і починає кашляти. Я різко повертаюся в його бік, із занепокоєнням дивлячись на чоловіка. Навіть у страшних снах не могла уявити собі, що потраплю в таку ситуацію. Проте зараз гостро усвідомлюю, що не бажаю йому смерті. Нехай він і зовсім не добряк, і дратує до чортиків, а ще деколи хочеться вити від його впертості, але поруч із ним я відчуваю себе по-іншому. Жінкою. Бажаною, вродливою. А ще мені не хочеться, щоб батька Даші не стало. Я хочу повноцінну сім’ю, хочу, щоб мою дитину любили як свою, а не так, як вийшло з Андрієм, з яким ми стільки років жили пліч-о-пліч і будували сімейне життя.

Докір сумління вдаряє прямо в серце, це ж я бажала Марату здохнути, що як думки матеріальні? Але навіть в іншому випадку, усе одно все це через мене.

— Готово, — схрещую руки на грудях, вказуючи на відро з окропом, а потім йду в кут будиночка, спостерігаючи за діями чоловіків. Вони загороджують огляд на Марата, тихо перемовляються про щось. Атмосфера в будиночку розжарюється, навіть дихати стає складно.

— Сірий, знайди щось, нехай зубами затисне, щоб не кричав.

— Не треба, впораюся, — зупиняє його Марат, і я осідаю на підлогу по стінці. Не можу дивитися на це, але й погляд відвести несила.

— Ну що ж, почнімо, — вимовляє Келла, беручи в руки залізний пінцет, Давидов повертає голову в мій бік. Очі в очі, на дні його застиг відгомін болю, у моїх — паніка і страх. Він із силою стискає щелепи, не виказуючи ні звуку, поки Келла дістає з його плеча застряглу кулю.

Мені здавалося, що якщо я відвернуся, то з Маратом обов’язково щось трапиться, тому разом із ним переживаю цей біль, дивлюся на те, як він насилу стримує себе, щоб не закричати, плачу замість нього, забившись у кутку будиночка. Я вже не відчуваю ні холоду, ні спеки, що виходить від печі, вся моя увага прикута до ліжка, на якому ледве дихає Марат. Коли Келла дістає кулю з Давидова, я видихаю від полегшення, але рано. Тому що чоловік поливає рану з пляшки зі спиртом, і Марат усе ж не витримує, гарчить так, що я здригаюся.

— Випий, залишилося зашити. Добре, що не зачеплена артерія, але кровотеча все одно сильна, швидше б цей довбаний сніг закінчився.

Келла бере в руку криву голку, цього разу я все ж відвертаюсь. До болю прикушую губу, дивлячись на вогонь, що танцює в печі.

— Готово, жити будеш, але Великий бос мене вб’є, якщо дізнається, що я тебе не вберіг.

— Він не дізнається, якщо сам йому не скажеш, — хрипить Марат, і я підіймаюся зі свого укриття. Тихо ступаю брудною дерев’яною підлогою, несміливо наближаючись до чоловіка.

Келла відходить убік, намагається зв’язатися з кимось телефоном, я ж сідаю на край ліжка, не відриваючи погляду від змученого обличчя Марата. Пружини скриплять під моєю вагою і прогинаються ще більше, я дихаю переривчасто, немов це мене щойно зашивали наживо без наркозу і знеболювального.

— Боляче? — мій голос схожий на писк, я кліпаю часто-часто, не даючи сльозі зірватися з очей.

— Терпимо, — Давидов видавлює із себе вимучену усмішку і прикриває повіки. Трохи відсувається до краю, запрошуючи мене лягти поруч.