Глава 18

Христина

Я більше не відчуваю холоду. Ні краплі. Навіть забуваю про те, що ще кілька хвилин тому сиділа прив’язана до стільця й думала, що помру від обмороження. Мене закинули в багажник, а потім просто залишили на складі чекати незрозуміло чого. Добре, хоч під кінець додумалися накинути на плечі смердючу куртку, інакше б замість мене знайшли синє бездиханне тіло.

Він не кинув мене. Якось дізнався, де мене тримають. Врятував. А зараз важко поранений.

Я злякано дивлюся на рану Марата, й усі думки вилітають із голови. Серце готове вистрибнути з грудей від хвилювання за нього. Здоровань попереду щось кричить і матюкається, я ж перебуваю в шоковому стані, усе ще не вірячи в те, що відбувається. Це поганий сон. Ось закрию очі, і прокинусь у ліжку Марата, а ще краще поруч зі своєю дочкою. Боже мій, як вона там без мене?

— Я допоможу тобі, допоможу, — вимовляю крізь сльози й неслухняними пальцями притискаю чиюсь куртку до плеча Марата.

— Я сам, — різко вимовляє чоловік, відштовхуючи від себе мою руку, і сичить від болю.

Мені стає прикро. Адже я допомогти хотіла. Відвертаюся до вікна й ковтаю сльози. Це все через мене. Потрібно зателефонувати батькові. Попередити його. Швидше за все, мене вкрали його вороги, кому ще це треба?

Але просити телефон не наважуюсь. Не зараз, коли всі навколо напружені, а Марат стікає кров’ю.

— Все буде добре? Це не смертельно? — з надією заглядаю йому в очі й розмазую по своєму обличчю бруд і сльози.

— Не хвилюйся, так просто від мене не позбудешся, — видає смішок чоловік, обводячи мене дивним поглядом.

Я помічаю, як починає бліднути його обличчя. Це поганий знак? Йому знадобиться переливання?

— Далеко до лікарні? — нахиляюся вперед, вдивляючись на засніжену дорогу. «Двірники» працюють без упину, видимість майже нульова через сильний сніг, дивно, що ми все ще їдемо, а не застрягли в заметі. Але на такому танку, як ця машина, напевно, можна проїхати навіть через болото.

Незнайомець за кермом мовчить, напружено вдивляється вперед і стежить за Маратом у дзеркалі заднього виду. Я ж божеволію від нетерпіння, намагаючись зрозуміти, як довго нам ще їхати. А через якийсь час мої найстрашніші побоювання збуваються — машину заносить на узбіччя, і вона застрягає в снігу.

— Тільки не це, будь ласка, тільки не це, — плачу я і присуваюся до Марата. Блукаю поглядом по салону автомобіля, не знаючи, як допомогти чоловікові. Скільки він так зможе протриматися? Скільки крові втратив уже?

Здоровань лається так, що мені хочеться затулити вуха, але натомість я притискаюся до Давидова й цілую його підборіддя, губи, шепочу щось ідіотське й молюся, щоб нам вдалося вибратися звідси. Його тіло палає від жару, він насилу залишається при тямі. Господи, а що як ми не встигнемо?

Ще вчора я ненавиділа цього чоловіка, а зараз готова віддати все, що завгодно, аби з ним усе було добре. Яке ж мінливе життя.

— Келла, — хрипить Давидов, розвалившись ще більше на задньому сидінні, — ми нікуди не доїдемо в таку погоду. Потрібно звернути на Заріччя, сторожка в лісі, перечекаємо там. Доведеться тобі підлатати мене самому.

Мої очі округлюються від страху.

— Ні, Марате, нам у лікарню треба! Не дуркуй! — протестую я. — Скажи йому! — звертаюся до водія, але той лише приречено зітхає. — Водити вмієш? — запитує в мене. Я киваю. — Сідай за кермо, я спробую підштовхнути машину.

Витягнути машину із замету нам допомогли хлопці, які їхали позаду нас, трохи відстаючи. Вони тихо про щось перемовлялися з чоловіком, якого Марат називав Келла, і кілька разів заглядали до нас у салон, щоб перевірити стан Давидова. Якщо вони й справді хвилювалися за нього, то добре це приховували, тому що всі їхні дії були впевненими й зібраними.

Хвилин за двадцять ми знову рушили в дорогу. Здавалося, що їдемо жахливо повільно. Марат мав зовсім поганий вигляд. Зі скронь стікали крапельки поту, від обличчя відринула фарба, а дихання стало важким і хрипким.

— Йому потрібно в лікарню, — наполягаю на своєму, дивлячись на водія.

— Як ти пропонуєш це зробити? — киває вперед, вказуючи на лобове скло.

За вікном майже нічого не видно через снігову стіну, і я приречено впираюся спиною в крісло. Для мене справжня загадка, звідки Келла знає, куди їхати, дорогу вже повністю замело… Хоча ні, не загадка, GPS-навігатор веде нас у потрібне місце.

— Поговори зі мною, тобі не можна засинати, — вчепившись у долоню Марата й переплітаючи наші пальці, вимовляю я.

— Я не знаю, про що нам говорити, — зітхає той, прикриваючи очі.

— Про дочку, наприклад. Мені здається, чудовий момент, щоб вирішити питання про її опіку й те, як ми будемо виховувати її. Ти ж не забереш її в мене, правда? Не після того, що в нас було… — дивлюся на нього з надією.

— А що в нас було? Ти про секс? Хіба це якось впливає на те, що я не буду наполягати на одноосібній опіці над Дашею?

Я різко смикаюся. Очі розширюються від зневіри. Хочеться вистрибнути з автомобіля на ходу, зануритися в холодний сніг, підставити обличчя морозному вітру, щоб викинути з голови свою наївність і віру в людей. Дурна, повірила, що після того як віддалася йому один раз, усе змінитися.