Глава 14

На зворотному шляху Марат, на мій подив, не сідає на місце другого пілота. Він допомагає мені залізти у вертоліт і влаштовується поруч. Настільки близько, що здається, жар його тіла проникає в мене навіть через шубку.

Мене все ще лихоманить від скоєного, подумки я поруч із батьком, спостерігаю за тим, як він опускає в кишеню руку, знаходить записку, а потім віддає наказ своїм людям знайти мене й Даринку. Розносить до біса будинок у горах, рятує нас і повертає в затишну квартиру в центрі міста. Моя фантазія розбушувалася, жага помсти накрила червоною пеленою, я саме дійшла до того моменту, де тато дізнається, яким покидьком виявився Андрій і якого болю мені заподіяв, коли розумію, що до мене хтось звертається.

— Що? — повертаю голову в бік чоловіка і кліпаю часто-часто, щоб не дати зірватися з очей зрадницькій волозі. А ще нарешті повертаюся в реальність. Ту, де я все ще під владою Марата, і чомусь цей чоловік починає викликати в мені суперечливі почуття.

Тепер я починаю розуміти термін «стокгольмський синдром». Жертва повільно починає перейматися симпатією до свого агресора. Хоча, який із Марата агресор? Швидше спокусник. Особливо якщо забути наші кілька перших зустрічей, коли він погрожував мені, а ще приставив до чола пістолет. Зараз же він поводиться немов змій-спокусник — нахиляється до самого вуха й вимовляє неголосно, лоскочучи шию своїм диханням:

— Я завтра пришлю до тебе свого адвоката.

— Що? Навіщо? — страх липкими мацаками проникає всередину мене, тіло починає тремтіти, долоні пітніють. Ні, тільки не це. Він же не збирається відібрати в мене Даринку?

Я перетворююся в натягнуту струну, спина рівна, майже не дихаю. Боюся почути свій вирок.

— Він кращий у своїй справі. Розкажеш йому все, яке майно за роки спільного життя ви придбали, чи був у вас шлюбний контракт, спробуємо зіграти на зраді твого чоловіка, докази, так би мовити, на обличчя, — кривувато усміхається він, я ж відчуваю полегшення, розуміючи, що мова буде йти не про мою дочку.

— Ти… ти хочеш допомогти мені з розлученням? — з подивом питаю я, зовсім заплутавшись у його діях.

— А ти так і хочеш залишитися Анікіною? Усе ще кохаєш свого чоловіка? Хочеш його? Згадуєш про те, як він пестив тебе ночами? — заглядає мені в очі, зі злістю промовляючи кожне слово.

— Ні, — розгублено хитаю головою.

— Хочеш, щоб йому було так само боляче, як і тобі? — ну точно змій-спокусник. Він немов володіє умінням читати думки, тому що саме про це я думала ще хвилину тому.

— Хочу, щоб він просто зник із мого життя, — зі злістю випльовую я.

— Тобі варто бути більш жорсткою, ти ж єдина спадкоємиця батька. Як ти збираєшся керувати всім? — гарячий і вологий язик Марата раптово проходиться по мочці мого вуха, і я різко смикаюсь убік. Надто вже інтимно це все. І дивно.

Підіймаю очі й помічаю спрямований на мене липкий погляд охоронця, того самого, який так відверто розглядав мене на шляху на благодійний вечір.

— А ще тобі варто навчитися ховати свої емоції, — уже більш холодним тоном вимовляє Марат, притягуючи мене до себе за талію. Грайливість умить злетіла з його обличчя, немов ось це все мені тільки привиділось. Зараз він знову зібраний і анітрохи не зацікавлений мною. Байдужий. Він навмисне? Перевіряв мене?

— Про що ти? — прочищаю горло я.

— Ти виглядала жалюгідно в той час, коли Андрій, не соромлячись, бив із розмаху. Навчися захищатися і зрозумій, що рано чи пізно твого татка не стане й заступитися за себе зможеш лише ти сама. Ти вже доросла, Христино, і повинна вміти постояти за себе, а не мовчки терпіти образи. Скажи мені, коли ти дізналася про зраду чоловіка, що ти зробила? Вліпила йому ляпаса або скиглила в куточку, жаліючи себе?

Він нахиляється до мене, заглядає прямо в очі, чекаючи на відповідь, і я не витримую цей погляд, відвертаюсь, ковтаючи грудку, що стала поперек горла, не даючи нормально дихати.

— Припини, — я не хочу зізнаватися в тому, що він має рацію. Адже так і є, я — слабка. Не змогла навіть відстояти власну дочку.

— Тобою дуже легко маніпулювати, легко обдурити, і твій чоловік прямий тому доказ. Потрібно бути сліпою дурепою, щоб не помітити, що він зраджує тебе стільки часу. Якби не я, ти б так і вірила йому, у той час як в Андрія було б уже кілька дітей від різних коханок. Можливо, через років п’ять він би залишив тебе з голою дупою, присвоївши собі все майно й банківські рахунки. Адже ти б із радістю віддала б йому все. Включно з батьківським бізнесом.

— Досить, — пригніченим голосом прошу я.

— Ти гарна дівчина, Христино, безхитрісна, не зарозуміла, але тобі не вистачає впевненості в собі й твердості.

— Зате тобі вистачає. З головою, — з роздратуванням вимовляю я, тому що нікому не буде приємно слухати про те, що ти, виявляється, слабка безхребетна істота.

— Можу дати кілька уроків. Хочеш? — ігноруючи мій випад, сміється Марат, кладе долоню на мою ногу, впивається пальцями в шкіру, викликаючи дивне тремтіння всім тілом. Я смикаюсь, скидаю його руку й відсовуюсь далі. До самого вікна. Ненавиджу, коли він поводиться так: то сипле образи, то проявляє зацікавленість, то фонить холодом і байдужістю. Хрін зрозумієш цього Давидова, відпустив би вже нас із дочкою, вирішивши все мирним шляхом. Адже видно ж, що не збирається завдавати нам шкоди, то якого біса зволікає?