Глава 12

— Це тобі, — Марат кидає в мій бік коробку, я не встигаю зловити й вона приземляється на підлогу, прямо біля моїх ніг.

— Що це? — дивлюся на чоловіка з подивом.

— Відкрий — дізнаєшся, — дивиться на мене з викликом, і я з небажанням торкаюся несподіваного подарунка.

Усередині виявляється синя сукня з останньої колекції від «Валентино».

— Звідки вона в тебе?

— Скажімо так, у мене є свої канали, — усміхається він, ловлячи захоплення в моєму погляді, яке мені не вдається заховати.

— Що ще можна дістати через твої канали? — підхоплюю його гру й відкладаю вбрання вбік.

— Діаманти, зброю, стиглий кавун посеред зими — вибирай, що тобі більше до душі.

— Від кавуна, мабуть, не відмовилася б, — хмикаю я й відвертаюсь від чоловіка.

Минуло вже два дні відтоді, як нас привезли сюди, я змучилася в очікуванні невідомого. Марат поводиться так, ніби нічого не відбувається, ніби я і справді добровільно приїхала провідати його. Вдень він десь зникає, приїжджає пізно вночі, зазирає в мою кімнату, думаючи, що я сплю й не знаю про те, що він перевіряє, чи на місці ми.

Мені страшенно нудно, можливо, в іншій ситуації я б і раділа такому усамітненню й шансу спокійно попрацювати вдалині від цивілізації, але коли знаєш про те, що твоя свобода й можливість пересування обмежена — розслабитися не виходить.

Я не можу зрозуміти наміри чоловіка, не можу розібратися в тому, монстр він чи ні. Можливо, він тримається так холодно з Дашею, тому що не хоче завчасно прив’язуватися до дівчинки? Але тоді до чого були всі ці махання документами на відмову від дитини перед моїм обличчям і божевільне викрадення?

Я не можу розгадати Марата. Від нього віє то роздратуванням і злістю, то спокоєм і теплом. Усі в будинку ставляться до нас із повагою, навіть охорона, яка, я гадала, буде перегороджувати мені шлях і заламувати руки, лише спостерігає за мною збоку, а ще піклується про те, чи не змерзла я у дворі.

І все ж я готуюся до операції мого порятунку. Пишу на маленькому клаптику паперу послання батькові, яке планую віддати на благодійному вечорі, якщо мені не вдасться розповісти про все на словах. Усе, що я вигадала, але якщо вийде — нас із Даринкою швидко знайдуть.

— Результати аналізів уже готові? — дивлюся на чоловіка, чекаючи відповіді, й нервово шарпаю край светра. Ще день. Один день — і я буду вільна.

— Ні, — розслабленість розвіюється, він знову напружений і неприступний, немов своїм питанням я зачинила двері між нами.

У мене відчуття, що він не договорює мені щось, хоча чи повинен? Я для нього ніхто, порожнє місце, з моєю думкою він уже точно не збирається рахуватися, інакше нас із дочкою не було б тут.

— О котрій ми завтра виїжджаємо?

— О третій, якраз повинні встигнути до початку. Туфлі привезуть вранці, сподіваюся, з розмірами не прогадав. Солодких снів, Христино.

Марат проходить повз мене, обдаючи прохолодою з вулиці. Задумливий і напружений.

— Ти так жадав отримати дочку, а зараз не звертаєш на неї жодної уваги. Може, хоча б трохи пограєш із нею? — не витримую я, тому що так і є. За два дні Марат сказав лише кілька слів на адресу Дашеньки.

Чоловік зупиняється. Повільно повертає голову в мій бік. Зустрічається зі мною поглядом, ховає руки в кишені. Дивиться на мене, примружившись.

— Вона все одно нічого не розуміє, про що з нею розмовляти?

— Пф-ф, вона давно вже доросла, Марате. Сьогодні вона запитала, де тато. Що я повинна була їй відповісти? Їй і так буде складно звикнути до того, що його більше немає в нашому житті, а ти для неї взагалі незнайомець.

— Я зрозумів тебе. Післязавтра щось вигадаю, — не бажаючи сперечатися зі мною, погоджується Марат і швидко йде. Я обіймаю себе за плечі, гіркота підступає до горла. Хапаю зі столу келих вина й одним махом осушую до дна. Погана ідея, але мені хочеться забутися. Дуже. Щоб не думати ні про Андрія, ні про те, що буде, якщо завтра я не зумію зустрітися з батьком і про все йому розповісти.

***

Із самого ранку мені доставляють взуття, шубку й усе необхідне для макіяжу. Я нервую, розумію, що іншого шансу спробувати вдачу в мене не буде, а ще хвилююся, що, залишивши тут Дашу, можу більше ніколи з нею не побачитися.

Я завиваю волосся, одягаю мереживну спідню білизну й завмираю біля ліжка, не зводячи погляду з прекрасної довгої сукні. Вона ідеально лягає по моїй фігурі, і справді дуже гарна. Дочка щасливо бігає кімнатою, приміряє мої туфлі й розмазує по обличчю помаду, намагаючись теж нафарбуватися.

Я готова раніше призначеного часу. Клаптик паперу під гумкою панчіх обпалює шкіру й не дає розслабитися. Я не уявляю, як це буде, поняття не маю, як поведеться Марат. Чи дозволить самостійно пересуватися залою, або буде супроводжувати мене всюди? Чи дозволить мені вести розмову, або накаже мовчати? Доїдемо ми взагалі до благодійного вечора? Господи, а якщо він хоче приспати мою пильність і знешкодити дорогою? Від цієї думки тілом проходить неприємне тремтіння.

— Мама піде на кілька годин, пограєш із тіткою Лізою й Михайлом? — сідаю навпочіпки перед Даринкою.