Глава 11

Автомобіль мчить уздовж засніженої траси, і я уявлення не маю, де ми знаходимося. Цікаво, вдома хтось виявив наше з дочкою зникнення? Можливо, є хоч маленька ймовірність того, що Андрій повернувся назад і підняв усіх на ноги? Не може ж він бути повністю байдужим до нас? Не після стількох років шлюбу. Або я знову занадто наївна у своїх судженнях і очікую допомоги від людини, яка на це абсолютно не здатна?

— Скоро буде чудова кав’ярня, зупинимося там на обід, — не повертаючись до нас, промовляє Марат.

Він сидить на передньому сидінні, серйозний і як завжди мовчазний. Не дає жодних однозначних відповідей із приводу нашого майбутнього. Що він збирається робити зі мною? З нами? Усе схоже на події фільму, де головну героїню викрадають, ось тільки чи буде в цьому фільмі щасливий фінал?

Після швидкого обіду ми знову вирушаємо в дорогу. Даша не витримує такого навантаження, їй хочеться гуляти, стрибати, а не тихо сидіти в автомобілі. Вона вередує і я бачу, що це злить Марата. Через погодні умови ми рухаємося повільно і вісім обіцяних годин розтягуються в усі дванадцять.

Нарешті ми в’їжджаємо в приватний закритий сектор. Усього одна вулиця. Дерев’яні котеджі розташовані по обидва боки дороги, а за ними нескінченний ліс. Попереду видніються засніжені верхівки гір. Неймовірне місце, ніколи раніше не була тут, хоч і люблю гірськолижні курорти.

— Ми на місці?

— Так, передостанній будинок зліва наш.

Будинок Марата і справді прекрасний, але мене лякає те, що ми так далеко від цивілізації. Він зможе тримати мене тут хоч у підвалі, й ніхто не дізнається, що зі мною трапилося. Навіть крики мої про допомогу не почують. Ідеальне місце, щоб заховати труп.

Коли відчиняються ворота, мене пробирає дрібне тремтіння. Відчуття, ніби після того, як вони зачиняться, виходу назад не буде. Єдина моя надія це те, що Марат виконає свою обіцянку й ми вирушимо на благодійну вечерю. Я могла б втекти з неї, ось тільки це означало б віддати йому Дашу. Тому доведеться якось натякнути батькові або комусь зі знайомих про свою ситуацію.

— Виходимо, — командує Марат і допомагає нам із дочкою вибратися з машини. Нога вже не так болить, але ступати на неї все ще не можу, тому йду, кульгаючи.

Уважно розглядаю територію навколо. Просторе подвір’я з фонтанчиком посередині, який зараз не працює через пору року, кілька декоративних ялинок, вимощена доріжка до будинку.

— Тут тільки охорона й кілька людей із прислуги, — пояснює Марат, відчиняючи переді мною двері.

Я з побоюванням заходжу всередину, міцно стискаючи ручку Даринки. Ковтаю грудку, що підступила до горла, небезпека відчувається звідусіль. Я знаю, що з цього моменту моє життя ніколи не буде таким, як раніше, і не можу змиритися з цим. Хоча ні, таким, як раніше, воно ніколи не стане з тієї хвилини, коли на моєму порозі з’явився Марат і заявив права на дочку.

— Ходімо, я покажу вашу кімнату.

Його долоня лягає мені на поперек, підштовхуючи вглиб будинку. Мене проймає холодним тремтінням від цього дотику, хочеться швидше відгородитися від чоловіка за щільними стінами, залишитися на самоті.

— Це твоя спальня. Навпроти — моя. Якщо щось потрібно, у будинку є Ліза, я познайомлю вас трохи пізніше. Телефона тут немає, не думай просити його в когось з обслуги. Усі будуть попереджені, що в разі порушення моїх вказівок втратять роботу. Виходити за межі території будинку можеш тільки з мого дозволу й у супроводі охорони. Для вашого ж добра, Христино, поводься розсудливо. І… — Марат по черзі відчиняє ящики в письмовому столі біля вікна, поки не знаходить потрібне йому. — Ось, напиши список, що знадобиться вам із малою на перші кілька днів, я відправлю водія до найближчого міста, і він усе купить.

— А що потім? — приймаючи від нього чистий аркуш паперу й ручку, питаю я.

— Коли потім?

— Коли минуть ці кілька днів.

— Подивимося. Відпочивайте, їжу принесуть у кімнату. Є якісь побажання?

Я хитаю головою. Марат ще кілька миттєвостей тупцює на місці, немов хоче сказати щось ще, але, так і не сказавши ні слова, йде, зачинивши за собою двері. Щоправда, цього разу не на замок. Цей факт радує мене. Отже, ми вже точно не в полоні. Не в прямому сенсі цього слова — вже точно.

Я знімаю з Даші верхній одяг і чобітки. На підлозі килим із м’яким ворсом. Посередині двоспальне м’яке ліжко. Шафа, телевізор, крісло і стіл. Поруч із входом ще одні двері, що ведуть у ванну кімнату. Я знаходжу там чисті рушники, мило, шампунь. Потім підходжу до вікна і прикриваю очі від розчарування: на вікнах сталеві решітки, звідси навряд чи вдасться втекти. Що ж, гаразд, тоді будемо діяти інакше. Я повертаюся до порожнього аркуша, беру ручку й великими літерами виводжу все, що нам із дочкою потрібно буде для комфортного життя в цьому будинку.

***

Ліза — миловидна молода дівчина — разом із невідомим мені чоловіком приносять пакети з магазина. Марат дійсно подбав про те, щоб купити все зі списку, навіть приладдя для малювання.

Вечір минає без чоловіка. Він не спускається до вечері, нам же накривають у їдальні, де милується величезна пишна ялинка. Даша в захваті. Бігає навколо, знімає з неї іграшки, а потім знову чіпляє на гілочки, я ж почуваюся не у своїй тарілці, але й водночас трохи заспокоююсь. Ніхто не тримає нас під замком у кімнаті або ж у холодному підвалі, я можу спокійно пересуватися будинком, проводити час, як хочу, ніхто не відбирає в мене Даринку, не розлучає нас. Марат немов ще не вирішив, що зі мною робити. Я щось ніби додаток до його дочки.