Глава 10

— Я прописав мазь, на жаль, її в мене немає, але поки що можна просто прикласти лід.

— Я відправлю водія в найближче місто, аптека повинна ще працювати, — Марат різко вириває білий клаптик аркуша в лікаря і пробігається по ньому поглядом. — Дякую, можеш бути вільний.

Чоловік приємної зовнішності виходить із номера, я навіть не намагаюся натякнути йому про допомогу, мій же викрадач дає розпорядження телефоном, щоб у найкоротший термін ліки були в нього. Потім бере з візка тацю з їжею і ставить її поруч зі мною на ліжко.

— Сподіваюся, пізній обід вам сподобається, — підіймає кришку на блюді, — мій шеф-кухар родом з Італії, готує чудово.

— Дякую, — ковтаю слину, тому що тільки зараз, дивлячись на апетитну пасту з куркою, ще теплі булочки й салат, розумію, наскільки голодна.

— А це для Даші, — на другому блюді тарілка з картопляним пюре й котлетки, сік, фрукти.

— Мені потрібно відійти, сподіваюся, ти не накоїш дурниць. Ти ж уже переконалася, що я не якийсь там монстр, правда, Христино? — дивиться на мене пильно, і я киваю у відповідь, радіючи, що зможу залишитися одна й обдумати ситуацію, що склалася, як слід. А можливо, навіть вибратися звідси.

Марат швидкими кроками перетинає кімнату, рухається до дверей, а потім раптом зупиняється.

— Мало не забув, — усміхається він і йде назад, до тумбочки, що розділяє наші ліжка, й тільки зараз я помічаю на ній стаціонарний телефон. — Це тут зайве, — різкими рухами він вириває дріт із гнізда й забирає із собою телефон.

Я задихаюся від обурення й розчарування.

— Мені потрібно зателефонувати батькам, вони будуть хвилюватися.

— Щодо цього можеш не перейматися. Розташовуйтесь тут, я скоро повернуся.

— Нам можна вийти у двір? — набираюся нахабності.

— Ні. Ти на ногах стояти не можеш, відпочивай, попрошу когось принести пакетик із льодом.

За Маратом зачиняються двері, я чую клацання замка. Чудово, ми замкнені.

— Тобі тут подобається, сонечко?

— Так, — усміхається Даша, стрибаючи на м’якому ліжку.

— Ну, хоч комусь подобається, — шепочу, беручись за їжу.

Марат повертається швидше, ніж я очікувала. З кількома пакетами в руках, стривожений і розпатланий. Від нього тхне тютюном, і я кривлюсь від цього їдкого запаху. За його появи Даша затихає й ховається мені за спину. Я з осудом дивлюся на чоловіка, даючи зрозуміти, що його дії налякали дитину.

— Твій одяг забруднився, я приніс тобі новий, — простягає мені один із паперових пакетів, але я не доторкаюся до нього, не збираюся приймати ці подачки, якими він намагається залагодити конфлікт, вдаючи турботу.

— Мені й так добре.

— Як хочеш, — він кидає пакет на підлогу, з іншого ж дістає кілька ляльок і баночку з маззю. — Даш, це тобі, — обходить мене так, щоб бачити дитину, і простягає їй іграшку.

Я уважно стежу за дочкою, за кожною її реакцією. Спочатку недовіра, переляк, потім вона повільно відлипає від мене, переводить погляд на ляльку, і я помічаю як загоряються її очі. Ще б пак, вона страшенна любителька Барбі.

— Подобається? — запитує Марат, але по його обличчю неможливо нічого прочитати. Відчуває він щось до Даринки, яка за його словами може бути його дочкою, чи ні?

Дівчинка відвертається від нього, притискається до мене. Соромиться. Ми з Маратом зустрічаємося поглядами, він здається розчарованим, я ж тисну плечима.

— Не думав же ти що після твоєї витівки вона з радісними криками кинеться тобі на шию? Ти для неї чужа людина, змирися з цим.

Чоловік не відповідає мені. Залишає на ліжку подарунок, а потім опускається переді мною на коліна й торкається моєї щиколотки. Його руки прохолодні після вулиці, пальці м’яко проходяться шкірою, я зачаровано дивлюся на те, як легкими рухами він втирає мазь, відчуваю, як серце б’ється часто-часто, а в горлі застрягає грудка. Мені хочеться відштовхнути його, напевно, це навіть правильно, адже він негативний персонаж в історії мого життя, але замість цього я відчуваю, як мазь приємно холодить ногу, витісняючи скимний біль, і мені стає легше.

— Ти ж розумієш, що тобі все це так не минеться? — мій голос звучить хрипко й тихо.

— Що саме? Те, що ти втекла від свого чоловіка, тому що зустріла хлопця своєї мрії й у вас щось на зразок медового місяця? — глузливо питає він і підморгує.

— Що? — втрачаю дар мови від такої заявки. — Ти ж не це написав моєму батькові? Скажи, що ні, прошу.

— Трохи не так, але від цього зміст не змінюється. Готово, — він відпускає мою ногу, відкладає вбік мазь і підіймається з підлоги. — Якщо треба, можу допомогти тобі дістатися до ванної кімнати, — дивиться на мене з насмішкою, ховаючи руки в кишенях штанів.

Кілька миттєвостей я гублюся, задихаюся від його нахабства, уявляю, в якому світлі він виставив мене перед батьками. Вони напевно подзвонять Андрію, а той… підіграє? Він же заодно з Маратом.

— Куди ми прямуємо? Що буде далі? Ти ж… ти ж не заподієш Даринці шкоди? — ігноруючи його жарти, питаю я, бо понад усе на світі мене цікавить саме доля доньки.