Глава 9

Христина

Марат мене лякає і дратує одночасно. Я не звикла до того, що хтось мені наказує, не звикла до такого ось ставлення, і ще більше до того, щоб почуватися в небезпеці. Але це все ніщо, тому що головне зараз те, що я поруч зі своєю донечкою, й наші викрадачі, здається, не збираються позбуватися мене.

Нога ниє і прострілює гострим болем, я проводжаю поглядом пейзажі за вікном і спостерігаю за тим, як позашляховик несе нас усе далі й далі від міста.

— Куди ми їдемо? Що далі? — після важкого мовчання все ж наважуюсь запитати я. Перший страх минув, я більше не плачу, лише прокручую в голові варіанти того, як втекти від Марата.

— Дізнаєшся, як будемо на місці, — не дивлячись на мене, відповідає він. А потім дістає з кишені телефон, точно такий же, як і мій, навіть чохол один в один. Або ж?..

— І не сподівайся, — немов прочитавши мої думки, посміхається Марат. — Який пароль?

— Пф-ф, — відвертаюся назад до вікна й ігнорую його.

— Не зли мене, Христино. У мене сьогодні вранці була спроба рейдерського захоплення компанії, тож хоч ти не виводь мене.

Мовчу. Й одночасно з цим вбираю будь-яку інформацію про нього. Тому він такий різкий? Тому нервує? Чи він завжди такий жорстокий і цинічний? І до чого тут ми з дочкою?

— Навіщо тобі Даша? Я щось не помітила з твого боку ні краплі батьківської любові.

І це правда. За весь час, що ми знаходимося в салоні автомобіля, він лише кілька разів кинув швидкий погляд на дитину.

— Якщо не хочеш втратити телефон, скажи мені пароль, — наполягає на своєму він.

— Всі одиниці, — після нетривалої паузи все ж здаюся я, уважно спостерігаючи за його діями.

— Я напишу повідомлення твоєму батькові, що ти поїхала за місто, щоб побути наодинці із собою й пізнати дзен. Мені не потрібні проблеми з твоєю сім’єю зараз, а зникнення єдиної коханої дочки не зіграє нам на руку, правда?

— Він не повірить.

— Я напишу так, що повірить.

— Через чотири дні Різдвяний благодійний вечір, я один із його організаторів, якщо я не з’явлюся, тато точно зрозуміє, що зі мною щось сталося, й почне пошуки.

— Отже, ми будемо на цьому вечері, — голос Марата звучить спокійно, він ховає телефон назад у кишеню, знімає пальто й розслаблено відкидається на спинку сидіння. Прикриває очі, тим самим даючи зрозуміти, що розмову закінчено, я ж не здаюся.

— Що значить ми будемо там? — питаю з подивом, бо це означає, що мене не збираються тримати під замком.

Чоловік розплющує одне око, дивиться на мене.

— Те і значить, Христино.

— У мене нога болить. Дуже, — вирішую випробувати його терпіння, а ще межу дозволеного. Зараз він уже не здається тим божевільним, що погрожував мені пістолетом. Або він психічно неврівноважений і в нього трапляються напади агресії, або день і справді настільки не задався, що Марат забув про те, що має справу з невинною жінкою і власною дитиною, а не з озброєними головорізами.

— Через годину зупинимося на нічліг в одному заміському комплексі й подивимося твою ногу. І ніяких спроб до втечі, зрозуміла мене?

Я не відповідаю.

— Заради твоєї ж безпеки роби, що наказую, й дуже скоро все закінчиться, — наказовим тоном і з роздратуванням.

— Це погроза?

— Голос розуму, — кидає різко, свердлить мене важким поглядом, а потім відволікається на телефонний дзвінок, я ж поглядаю на його кишеню, ту саму, де так близько мій мобільний і порятунок.

Ще година дороги — і я не витримую.

— Ми скоро доїдемо? Дитина голодна, вередує, у мене нога вже напевно так розпухла, що без сторонньої допомоги не зняти взуття.

Я поводжуся немов розпещена дівчинка в надії, що набридну Марату й він висадить нас на першому повороті.

Перед цим повільно пробивала ґрунт, ставлячи найбезглуздіші запитання, намагаючись зрозуміти межу дозволеного.

— Я починаю шкодувати, що повернувся за тобою, — потираючи очі, вимовляє він.

— Ти заявив права на батьківство, так будь добрий — піклуйся про дочку. Подивися на неї, вона із самого ранку нічого не їла.

Я починаю заводитися, тому що пів години тому мені взагалі довелося сходити з нею в туалет прямо на вулиці в мороз! Козел він, а не батько. А ще мені терміново потрібен лід і знеболювальне, тому що нога ниє від гострого болю і я тримаюся з останніх сил, щоб не почати вити. 

— Сань, дай газу, — командує мій викрадач, і вже через кілька хвилин ми звертаємо з головної дороги в бік якогось лісу.

Я уважно дивлюся через вікно, намагаючись зрозуміти, куди нас занесло. «Ренесанс» — читаю на вказівнику, а потім перед моїм зором виникає гарний заміський комплекс. В іншій ситуації я б обов’язково насолодилася гарним краєвидом. Високими соснами, вимощеними доріжками й озерцем у дворі, але єдине, на чому я зосереджена зараз: як дати зрозуміти персоналу, що мене з дитиною тримають тут насильно, і за першої ж можливості зв’язатися з батьком.