Глава 8

Марат

Чорні очі дивляться на мене з докором. Я почуваюся погано від того, що довів Христину до такого стану, але ця вперта баба не зробила б так, як мені треба, а часу грати більше немає.

У погляді Анікіної палає жах, вона задихається, хрипить піді мною. Дряпається. Я б волів, щоб вона дивилася на мене інакше. З бажанням. Пройшлася гострими нігтиками по моїй оголеній спині, залишаючи подряпини, задихалася в екстазі на чистих білих простирадлах. Щоб кричала від задоволення. Зазвичай так і роблять дівчата, які виявляються піді мною, але не ця. Ця взагалі не схожа ні на одну з них.

Я довго стежив за Христиною та її родиною. Довго підбирався ближче, намагався зрозуміти, як краще діяти, думав поволі підвести до того, що вона сама віддасть мені дівчинку, але вона вчепилася в неї, як в улюблену іграшку, не бажаючи розлучатися. Або ж і справді так любить? Мені складно уявити, що можна полюбити чужу дитину, хоча в жінок усе по-іншому.

Я і справді збирався залишити її тут. Нічого б страшного з Христиною не сталося, спіймала б попутку, добралася до міста, поплакалася таткові в жилетку, а в цей час я був би вже далеко від міста, ховаючись від усіх разом із Дашею і своїми людьми. Але дівчинка в салоні авто влаштувала істерику, горланила так, що заклало вуха, я не зміг дивитися на це, не знав, як поводитися з дітьми, тому повернувся, сам не розуміючи, що буду робити ще й із Христиною. А головне, як зробити так, щоб не нажити собі ще одного ворога у вигляді її батька. Адже, ясна річ, за першої ж можливості зв’яжеться саме з ним.

— То що вибираєш? — питаю, віддихавшись від швидкого бігу.

Дівчина мовчить, зиркає на мене своїми величезними очиськами, з яких скочуються сльозинки, вкотре нагадуючи мені, який я покидьок. Я не вчиняю так із жінками, але вигадати щось інше просто не було часу.

Нарешті вона оживає, відкриває свої пухкі губи, викликаючи абсолютно неприпустимі фантазії в моїй голові.

— Добре, — видихає вона, прикриваючи очі, немов їй боляче. Я повільно відпускаю її, підводжусь із землі, обтрушую одяг і пильно спостерігаю за рухами Христини.

Її молочного кольору пальто повністю забруднене, на обличчі розмазаний бруд впереміш зі сльозами й чимось темно-червоним, що нагадує кров. Мимоволі переводжу погляд на її руки й помічаю рану на одному з пальців. Чорт! Це Саня переборщив або вона зараз поранилася, коли тікала від мене?

— Ай, — вигукує дівчина, намагаючись стати на ноги.

— Що таке?

— Нічого, — сичить крізь зуби й морщиться від болю. Намагається зробити кілька кроків, підтискає губи, нагадуючи маленьку дівчинку. — Здається, я вивихнула ногу.

— Щоб тебе, — лаюся подумки й підходжу до Кріс ближче. Вона шарахається від мене, але я не виню її за це, я не найкращий приклад хорошого хлопця. — Іди сюди.

Поки Христина не встигає зрозуміти що до чого, я беру її на руки. Вона скрикує, із силою обхоплює мене за шию, тремтить, як боягузливий зайчик. Я роблю вдих на повні груди й у ніс вдаряє приємний квітковий аромат її парфумів. Христина вродлива. Дуже. Мініатюрна брюнетка з повними грудьми й соковитою дупкою. Шкода, що між нами не може бути нічого.

Дівчина важить зовсім нічого, тому я легко добираюся з нею до машини. Відчиняю дверцята й саджаю її на заднє сидіння, туди, де, заливаючись сльозами, плаче маля.

— Сонечко, ну все-все, мама поруч.

Христина обіймає дитину, Даша чіпляється за неї своїми маленькими пальчиками, а я так і стою на місці, дивлячись на них. На її місці повинна була бути Яна. Як же все-таки дивно розпорядилася доля. Кілька років минуло відтоді, як ми розлучилися, Яни вже давно немає серед живих, а відгомони минулого все ще вриваються в моє життя раз за разом, завдаючи удару прямісінько в серце.

Замість того, щоб сісти на переднє сидіння, я обходжу автомобіль і влаштовуюся поруч із Христиною. «Гелік» зривається з місця, ми на швидкості мчимо на захід країни, туди, де можна буде загубитися на час.

— Сань, подай серветки, — прошу водія.

Я дістаю з пачки вологу серветку, обхоплюю пальцями обличчя дівчини й жорсткими рухами починаю витирати забруднені щоки.

Вона смикає головою, намагаючись звільнитися, але я лише посилюю хватку й поглядом даю зрозуміти, що не варто суперечити мені.

— Заспокойся, ти ж не хочеш своїм виглядом налякати дитину.

— Ти вже й так зробив усе, що можна, щоб злякати її. Подивися, вона бідненька гикає через те, що так довго плакала, — тихо шипить Христина.

— Не варто було поводитися немов істеричка й будити дитину.

— Не варто було тицяти в мене пістолетом.

— Це був іграшковий пістолет, — втомлено вимовляю я, відкидаючись на спинку сидіння.

— Ага, звісно.

— Серйозно, племіннику купив, хочеш перевірити? — усміхаюсь я, дивлячись на неї з викликом. Христина відводить погляд убік. Дивиться у вікно і все так само пригортає до себе маля. Звичайно ж, не повірила, але не визнавати ж свою помилку, кажучи, що погарячкував?

Я тяжко зітхаю. Якого біса потягнув її із собою? Тепер удвічі більше проблем. Не тримати ж її під замком прикутою до батареї?