Глава 7

Моє колишнє життя зруйноване. З одного боку — чоловіком, з іншого — Маратом. І в цій війні з обома чоловіками єдиним моїм союзником може стати тільки батько. Я не збираюся віддавати дочку незрозуміло кому, як і не збираюся втрачати половини своїх статків для того, щоб моєму чоловікові і його коханці жилося в комфорті. Тому рано вранці я буджу дочку, хапаю заздалегідь зібрані речі й сідаю в машину.

Поки двигун прогрівається, із сумом дивлюся на величезний будинок. Ми купили його, коли дізналися про мою вагітність, тут ми планували провести багато щасливих років, а вийшло ось як. Я, за спробами приховати свій біль від втрати дитини, з головою пішла в роботу, Андрій же просто знайшов собі ідеальну за його словами дружину. Цей будинок із самого початку був приреченим на холод і порожнечу, в одному мій невірний чоловік усе ж таки мав рацію — усе тут більше нагадує музей, а не затишне сімейне гніздечко.

Я тисну на газ до упору, хочу якомога швидше опинитися поруч із матір’ю, не стримуючи емоцій розповісти їй про все, а потім відчути підтримку батька, почути, що він не дасть нас із Даринкою образити. Десь на середині шляху очі знову застилають сльози, я зупиняюся біля узбіччя, даю собі кілька хвилин, щоб заспокоїтися. Дочка сьогодні, на щастя, спокійно сидить у дитячому кріслі й грає з улюбленою іграшкою. Я роблю кілька глибоких вдихів, міцно впиваюся пальцями в кермо. Біль від зради засів глибоко всередині й ніяк не минає. Швидше за все, мине немало часу перш ніж я зможу повернутися до нормального життя, не аналізувати ситуацію, не ставити собі питання «а що якби?»

Мої батьки живуть у центрі міста, попереду величезний затор, тому я вирішую звернути в бік заправки, щоб купити каву й перечекати ранковий колапс на дорогах.

У повітрі літають дрібні пластівці снігу, усього через кілька днів Різдво і його наближення в цьому році зовсім не радує.

Я виходжу з теплого салону автомобіля, відчиняю задні дверцята й нахиляюся, щоб відстебнути Дашу і взяти її на руки, як раптом хтось різко тягне мене назад. Я не встигаю вимовити ні слова. Міцні чоловічі руки відтягують мене від моєї машини, крик застигає в горлі, тому що його долоня затискає мені рот. У ніс б’є запах тютюну упереміш із м’ятною жуйкою, страх липкими мацаками пробирається під шкіру. Я опираюся, але з чоловіком мені не змагатися. Він сильніший і вищий від мене. Я все ще сподіваюся, що це чийсь дурний жарт, але все відбувається так швидко, що не встигаю навіть зорієнтуватися.

У паніці кручу головою на всі боки в надії, що хоч хтось побачить мене й поспішить на допомогу, але, як на зло, на заправці лише я і викрадачі.

Я брикаюся, мугикаю, безвихідь накриває з головою, мій погляд прикутий до мого позашляховика з відчиненими дверцятами, туди, де залишилася моя дочка, туди, куди підходить чоловік у темному пальті й дістає Даринку із салону разом із дитячим кріслом.

Я кусаю свого викрадача за долоню. Але це не допомагає. Він лише шипить і посилює хватку. Анітрошки не піклуючись про мій комфорт, закидає мене на заднє сидіння чорного «геліка». Я боляче вдаряюсь коліном, намагаюся утримати рівновагу, щоб не розпластатися на підлозі, поруч лягає дитяче крісло, двері з гуркотом зачиняються, чути клацання, що сповіщає про те, що я виявилася замкненою в тісному просторі шкіряного салону. Попереду двоє чоловіків. Я дихаю часто-часто, повітря не вистачає, задихаюся. А потім із силою гамселю у вікно машини.

— Випустіть мене! Випустіть! Допоможіть хто-небудь! — але мене ніхто не чує. Автівка зривається з місця, швидко везучи мене в протилежний бік від центру міста. За нами ще одна, така ж сама. Від мого крику прокидається Даринка, і я намагаюся не піддаватися істериці, щоб не налякати її ще більше. 

— Що вам треба? — крізь сльози питаю я, а в голові вже безліч варіантів розвитку подій. Це конкуренти батька? Або нас викрали з метою викупу?

— Добрий день, Христино, — звучить знайомий голос із хрипотою. Чоловік, що сидить на передньому пасажирському сидінні, повертається до мене обличчям, і я зустрічаюся з поглядом пронизливих синіх очей.

— М-марат? — трохи заїкаючись, питаю я, із силою притискаючи до себе донечку. — Це викрадення?

— Припини істерити й заспокой дитину, — наказує він і знову відвертається до вікна. Перший переляк минає, я розумію, що цей чоловік навряд чи зробить щось погане нам із Дашею, тому сміливішаю.

— Випусти нас, і я вдам, що нічого не сталося й ми не бачилися. Інакше…

— Інакше що? — різко перебиває і знову переводить на мене погляд.

— Інакше я залучу поліцію. І батька. Ти зробиш помилку.

— Тобі сподобався мій подарунок? — раптово змінює тему, і я задихаюся від його нахабства.

— Випусти нас, — сичу, не бажаючи здаватися.

Чоловік мовчить. Автомобіль на швидкості виїжджає за місто, у салоні панує напружена тиша, я кручу головою на всі боки, намагаючись зрозуміти, куди ми їдемо. Нервую, заспокійливо шепочу щось донечці, намагаючись відволікти її, щоб вона не злякалася незнайомих чоловіків. Даринка, на щастя, засинає, її завжди заколисує від їзди й вона швидко відключається, мене ж проймає холодним тремтінням. Що як він знайде якийсь спосіб змусити мене відмовитися від неї? Навіщо він стежив за мною? Навіщо викрав нас? Безліч питань кружляють в моїй голові, але ніхто не поспішає пояснюватися зі мною.

— Зупини на узбіччі, — несподівано вимовляє Марат, і водій різко натискає на гальма. — Виходь, — це вже мені, й у першу секунду я радію, вважаючи, що Марат передумав і відпускає нас. — Дівчинку залиш і вимітайся.