Глава 6

Я ніколи не замислювалася над тим, що роблять жінки, яких зрадили. Йдуть геть зі скандалом? Викидають через вікно речі невірного чоловіка? Подають на розлучення? Або ж намагаються забутися в обіймах іншого чоловіка?

У мені ж ніби щось надломилося, застигло. Моє кохання, серце, почуття — розтоптали. Я не розумію, що стало причиною зради Андрія, адже в нас був щасливий шлюб і ідеальні стосунки. Ми разом ще з університету, стільки всього пройшли, а тепер…

Це все через те, що я не змогла народити йому дитину? У цьому різниця між мініатюрною брюнеткою і мною? Я неповноцінна?

Сльози застилають очі, я не рухаюся з місця. Так само сиджу в кріслі, із силою стискаючи в руках фотографії, й дивлюся на стіну перед собою. Марат досяг мети, розтоптав мене, але якоюсь мірою я вдячна йому за це. Він відкрив мені очі, показав, якою сліпою я була. Ось тільки чого він намагався домогтися цим?

Даша щось говорить мені, намагається привернути до себе увагу, але я нічого не помічаю навколо. Біль, пекучий і тупий, проникає під шкіру й роздирає мене, не даючи дихати на повні груди.

Я дію на автоматі: беру дочку на руки, купаю її, укладаю спати й усе прислухаюся до звуків у будинку, чекаючи свого невірного чоловіка. Як зустріти його? Кинути в обличчя фотографії й грюкнути дверима? Не пустити навіть за поріг будинку?

Люта ненависть стягується пружиною всередині мене, жадаючи визволення. Я хапаю перше, що потрапило під руку — вазу — і з розмаху кидаю її об стіну. Спостерігаю за тим, як дорога порцеляна розлітається уламками по паркету, і відчуваю якесь задоволення. Це була ваза, яку нам подарувала мати Андрія. Дорогий несмак, куплений на наші ж гроші. Я озираюся на всі боки у пошуках того, що можна було б ще розбити, але мене зупиняє мелодія дзвінка мобільного.

Я з острахом дивлюся на екран, боюся, що це Марат або Андрій, з яким я не готова вести розмову, але це всього лише Аліна, дівчина, яка займається моїми фінансовими справами.

— Христин, у нас біда, — з нотками паніки вимовляє вона, й у будь-який інший день я б напевно заразилася її нервозністю, але зараз мені абсолютно байдуже.

— Що трапилося? — мій голос звучить рівно, сама дивуюся такому холодному спокою.

— Приміщення, які ми орендували під бутики, викупили. Потрібно терміново звільнити їх.

— Я… я щось вигадаю. Це яке? — я притуляюся спиною до стіни й прикриваю очі, намагаючись стримати біль, що рветься назовні.

— Всі, Кріс, — понижуючи голос до шепоту, вимовляє Аліна.

— Що?

— Хтось викупив в один день усі приміщення. І тут, і в Італії, і в Іспанії, скрізь! Я не знаю, що робити, нам дали три дні, щоб забратися звідти.

— Це неможливо. Як так? А договір? Чому колишні господарі не поставили нас до відома? Хто міг викупити разом усі…

Я запинаюсь. Дійсно, хто міг це зробити?

Марат.

Але навіщо? Навіщо йому руйнувати мою сім’ю й бізнес? Як це вплине на моє рішення боротися за свою дочку до кінця? Він хоче зробити мене слабкою? Показати, який крутий?

— Нам повернули гроші, які ми сплатили наперед за оренду, й накинули компенсацію. Що нам робити, Христино?

— Зв’яжися з Максом, нехай знайде нерухомість недалеко від колишніх місць. І попроси Бланку підготувати рекламну кампанію з новиною про наш переїзд. Потрібно зробити все максимально швидко.

— Добре.

Я відключаюся, й погляд чіпляється за останнє повідомлення від Андрія, яке висвітилося на екрані телефона.

«Термінова нарада. Буду пізно».

Я гірко усміхаюся. Нарада. Скільки їх було за останній рік? І відряджень несподіваних. Невже все це теж було неправдою?

Мені раптом захотілося побачити цю жінку в реальному житті. Подивитися їй в очі, запитати, чи спокійно їй живеться, знаючи, що вона поцупила із сім’ї чужого чоловіка? Дізнатися про неї більше інформації, ніж те, що побачила на фотографіях. У якийсь момент я ледь не забула про неприязнь до Марата й не зателефонувала йому з проханням сказати мені її ім’я та адресу.

А ще мені страшенно гидко. Почуваюся забрудненою в багнюці. Скільки разів Андрій приходив від неї, цілував мене та лягав зі мною в одне ліжко? Чи приводив він її до нас у будинок, поки я була в роз’їздах? Спав із нею прямо в нашому подружньому ліжку? Здається, одного разу я знайшла в кошику з білизною мереживні трусики й усе ніяк не могла пригадати, чи були в мене такі. Але в мене стільки одягу, що я списала це на свою забудькуватість, а ще занадто сильно довіряла Андрію. Виходить, це вона залишила мені послання, а я навіть нічого не запідозрила?

Вхідні двері відчиняються пізно вночі. Я сиджу в кріслі навпроти входу, але Андрій не бачить мене. Приглушене сяйво бра приховує мене в тіні, проте чудово освітлює обличчя мого чоловіка. Він виглядає втомленим, але щасливим. Губи розтягнуті в легкій усмішці. Він знімає верхній одяг, кілька хвилин листується з кимось у телефоні, я пильно стежу за кожним його рухом, намагаючись зрозуміти, що відчуваю. Ненависть? Приниження? Біль? Презирство? Кохання?

— Ти пізно, — подаю голос я, й Андрій різко підіймає погляд у мій бік.

— Роботи багато. Чому не спиш? — він робить кілька кроків у мій бік. Клацає вимикачем і я мружусь, тому що яскраве світло сліпить очі. — Все ще ображена? — запитує спокійним голосом, ніби нічого не відбувається. Лицемір.