Глава 5

Я намагаюся здаватися спокійною, але все всередині мене палає шаленою енергією, бажаючи вирватися назовні. Не пам’ятаю як дістаюся будинку, не пам’ятаю як укладаю спати дочку, тягнуся за келихом чогось міцнішого, ніж кава, щоб хоч якось заглушити внутрішній біль.

Я чекаю на Андрія. За кілька годин перебрала в голові величезну кількість питань, які хочу поставити йому, купу звинувачень, які обов’язково кину йому в обличчя, але коли мій чоловік з’являється на порозі кімнати, мовчу, не знаючи, з чого почати.

— Що знову? — запитує, кивком голови вказуючи на келих вина в моїй руці та напівпорожню пляшку поруч. Я п’ю дуже рідко, тому він безпомилково розуміє, що щось сталося.

— Це ти мені скажи, Андрію, — мій голос звучить надломлено, але й водночас із викликом. Я обвожу поглядом свого чоловіка, помічаю його пом’ятий і втомлений вигляд. Хочеться пригорнутися до нього, відшукати захист, сховатися за надійною широкою спиною, але я розумію, що цього, швидше за все, не буде. Не цього разу. Ми стільки всього пережили разом і не витримали найлегшої перевірки.

— Кріс, я не в тому настрої, щоб гадати, я розумію, ти засмучена через те, що з’явився справжній батько Даші, але тут ми нічого не можемо вдіяти, — з роздратуванням вимовляє він.

— Ні, Андрію, я засмучена зовсім не через це, — я з дзвоном ставлю келих на скляний столик і упираю свій лютий погляд в чоловіка. — Як ти міг? Невже ти зовсім не любиш нашу дівчинку? — відчуваю, як у горлі з’являється грудка, а в очах збирається волога. Говорити раптом стає важко, але я не можу мовчати.

— Здається, ти випила зайвого, — чоловік підходить до мене, бере мене на руки легко, немов я важу не більше, ніж пір’їнка, і йде в бік нашої спальні.

— Відпусти мене! Зараз же! Я все знаю!

Він різко зупиняється, хмуриться, між брів залягає складка.

— Що ти знаєш? — ми зустрічаємося поглядами, зіниці Андрія розширюються, дивиться на мене пильно, чекаючи відповіді.

— Що ти зустрічався з цим Давидовим і погодився підписати папери.

Андрій на мить напружується, потім обережно опускає мене на підлогу, я вже не приховую свою образу, сльози бризкають з очей. Здаюсь собі жалюгідною, адже збиралася влаштувати цілий скандал, а вийшло зовсім навпаки.

Він ніжно проводить пальцями по моєму обличчю, витирає гіркі сльози, я все чекаю, коли він скаже, що це неправда, спростує все, адже є ж малесенький шанс на те, що запис був підробленим?

— Христино, — зітхає він, скривившись, і цього тону достатньо, щоб зрозуміти, що Марат не збрехав. — Він — її батько, і я чудово його розумію. Даша ще маленька, вона швидко звикне до нього, це набагато краще, ніж якби їй було років десять, припустимо.

— Ти так турбуєшся про його почуття, зовсім забуваючи про те, що твоя сім’я — ми! — зриваюся я все-таки. — Ти повинен був захищати нас, повинен був зрозуміти мене. Ти про мене взагалі подумав, а? Подумав, як буде мені, якщо доведеться віддати дитину? Я люблю її, вона моя дочка, а ти пропонуєш ось так просто взяти й перекреслити рік із нашого життя, викинути на вулицю всі речі та іграшки, переробити назад дитячу кімнату під гостьову спальню?

— Не треба перебільшувати, Христино. Я зробив так, як наказує мені сумління, тому що в мене зараз відчуття, немов я вкрав у цього мужика дочку.

— Я не розумію тебе… не розумію, — шепочу, ступаючи назад.

— Кріс, ми молоді, у нас усе життя попереду, сонечко. У нас ще будуть діти. Свої. А давай прямо зараз спробуємо, а? Я так скучив, — він притискає мене до себе, проводить носом по волоссю, залазить долонями під светр, але я нічого не відчуваю. Лише роздратування і злість, тому що він не розуміє мене. Абсолютно не враховує мої почуття. Тому що, швидше за все, Андрій так і не зміг полюбити Дашу і все ще не втрачає надії мати власних дітей. Але їх не буде. Хіба що від іншої жінки, і я починаю шкодувати, що не погодилася на його пропозицію знайти донора яйцеклітини й сурогатну матір.

— Ні, — виставляю долоню перед собою, зупиняючи чоловіка. Але він продовжує пестити мене, кусає мене за шию, так, як я люблю. — Я буду спати сьогодні в дитячій, — різко відсторонююсь від нього й хапаюся за поручні сходів, намагаючись впоратися з рівновагою.

— Ти п’яна, — з роздратуванням вимовляє чоловік, його настрій ураз змінюється.

— Тобі здалося. Сподіваюся, тебе не будуть мучити кошмари уві сні. І, Андрій, сподіваюся, що ти викинеш дурниці з голови й вчиниш як справжній чоловік. Тому що сьогодні ти мене розчарував.

— Ти слідкуєш за мною?

— Навіщо? З Марата вийшов не найкращий союзник, він здав тебе. З доказами.

— Марат, отже, — Андрій стискає руки в кулаки, кадик смикається, обличчя перекошується від злості.

Я більше не хочу дивитися на нього, розвертаюся і йду в бік дитячої кімнати. Дорогою міняю квитки, замість Лондона вирішую поїхати в Мілан. Через п’ять днів я зникну. Перечекаю за кордоном якийсь час. Андрій, звичайно, знову буде незадоволений, що я так довго буду відсутня в країні, але цього разу в мене є вагома причина. Мені треба сховатися, загубитися, забрати дочку подалі від цього всього й заглушити розчарування й біль, який залишив у моєму серці чоловік.

Вранці, коли я прокидаюся, Андрія вже немає. Зате хтось наполегливо тисне на дзвінок. Я тихо ступаю босоніж холодним паркетом, боячись видати хоч звук. Чекаю, що за дверима виявиться Марат, боюся зробити зайвий вдих, але на порозі всього лише кур’єр.