Глава 2

— Що ти так сполошилася? Який ще адвокат? — спокійно питає Андрій, знімаючи тепле пальто й кидаючи його на спинку стільця.

Він підходить до мене, легко цілує в щоку, обіймає, заглядає в очі.

— То що сталося, розкажеш?

Я кидаю погляд вниз, на Даринку, яка вчепилася в мою штанину своїми маленькими ручками й дивиться на нас з усмішкою.

— Не при доньці, почекай хвилину.

Я беру дитину на руки і йду з нею до каміна. Там, на килимку, розкидані її іграшки. Тривога в грудях із кожною хвилиною йде все далі й далі, але руки все ще тремтять від страху. Я програю в голові всю цю ситуацію й розумію, що, швидше за все, закон на моєму боці. Принаймні, встановлення батьківства займе не один день і в мене буде час щось вигадати.

Згадую обличчя Марата, яке, здається, вкарбувалося в мою пам’ять надовго, і намагаюся знайти спільні риси із зовнішністю Даринки. Вона в мене світло-русява, блакитноока, з милими ямочками на щоках. Абсолютна протилежність смаглявого чоловіка з різкими рисами обличчя. Не віриться, що в моєї дівчинки й цього жахливого типа у венах тече одна кров. Як взагалі в такого чудовиська могло народиться таке янголятко?

Я підходжу до дивана і збираю з підлоги аркуші, які залишив Марат.

— Ось, помилуйся! — з хвилюванням простягаю чоловікові.

— Що це? — він лише мазнув оком по паперах, навіть не взяв їх у мене. — Що сталося за час моєї відсутності? Тебе немов чорти покусали.

— Чоловік, з яким ти зіткнувся у дверях, стверджує, що він батько Даші. Він хоче, щоб ми підписали відмову від неї, уявляєш? Потрібно щось робити, Андрію, чуєш? Потрібно заздалегідь підготуватися. Може, поїдемо? — з надією зазираю йому в очі. — Давай у Мілан. Або в Лондон? Я пригледіла кілька варіантів. Є просторе житло прямо в центрі міста.

— З глузду з’їхала? Тут наші родичі, друзі, будинок, навіщо їхати чорт знає куди? — заводиться він за мить.

Тему переїзду я підіймала вже не раз. Я часто в роз’їздах, на показах, на виставках, перельоти з дитиною виснажують, до того ж у тій же Англії, наприклад, для Даші було б набагато більше можливостей, ніж тут. Я навіть їздила дивитися одну з приватних шкіл у надії, що одного чудового дня Андрій припинить пручатися й дослухається до мене.

— Андрію, як часто ти бачишся з матір’ю? П’ять, шість разів на рік? Точно так само ти міг би прилітати до неї з будь-якої точки світу. До того ж, якби ти погодився на переїзд, ми б більше часу проводили разом. Утрьох. Даша дуже сумує за тобою, їй потрібен батько, Андрюш, — я роблю нещасний вигляд і притискаюся до чоловіка. Проводжу долонею по його грудях. Цілую підборіддя. — І я теж сумую, я втомилася від цих коротких зустрічей, ми немов коханці, а не подружжя. Навіть на свята не завжди вдається зібратися разом.

— Не зараз, Христино, скоро приїдуть гості, — він відсторонює мене від себе й поправляє сорочку, я ж розчаровано зітхаю. — Що там із цим батьком? Звідки він взявся?

— Не знаю, треба б знайти на нього інформацію. У цих папірцях напевно є його повне ім’я.

— Ти впустила його в будинок не спитавши навіть імені й не перевіривши його документи? — зводить на мене погляд. — З глузду з’їхала? А якщо це був звичайний злодюжка?

— Якби ти приїхав вчасно, а не стирчав на своїй роботі допізна як зазвичай, мені б не довелося одній відстоювати права на нашу доньку, — я злюся.

— Слухай, а може, це знак? — він сідає в крісло, роблячи паузу. Кривиться і продовжує:

— Ну, що даремно ми взяли чужу дитину. Якщо це і справді батько Даші, то ми не маємо права розлучати їх.

— З глузду з’їхав? — дивлюся на нього вражено. — Ми її батьки, ми, а не хтось інший! Як ти взагалі міг таке сказати?

— Кріс, — він підходить до мене, кладе долоні на плечі, веде вниз-вгору по руках у заспокійливому жесті, — я знаю, що ти полюбила Дашу, але якщо її батько живий, то це в корені змінює всю ситуацію. Він через суд може довести своє батьківство і, швидше за все, її віддадуть йому. Тож не прив’язуйся до дівчинки, інакше тобі потім буде боляче.

— Маячня. Ти пропонуєш мені ось так просто відмовитися від неї? Андрію, вона ж і твоя дочка! Зроби ж щось! Адже я… я так чекала на неї…

Чоловік мовчки дивиться на мене, відводить убік задумливий погляд, масажує перенісся. Я не вірю, що він так просто відмовиться від Даші. Адже ми разом мріяли про дітей, разом їздили в будинок маляти, разом болісно довго не могли зважитися на такий відчайдушний крок. Адже він любить її, я точно знаю.

— Гаразд, я подивлюся, що можна зробити, а вам, мабуть, і справді краще поїхати, мало що стукне в голову цьому виродкові.

— Так, твоя правда, після свят відразу ж поїду, у мене саме тиждень моди за місяць, потрібно підготуватися. Дякую тобі, коханий, — я обіймаю його і притискаюсь до міцних широких грудей. Кліпаю часто-часто, щоб не дати сльозам зірватися з моїх очей. Присутність Андрія додає мені впевненості. Ніхто не зможе відібрати в нас Дашу. Ніхто.

Ще зранку я розпустила всю обслугу, тому сервірую стіл сама. Сьогодні в нас сімейна вечеря, мені хочеться створити затишок і тепло, зробити все по-своєму, але після візиту Марата, після його слів, я схожа на натягнуту струну. Усе падає з рук, нічого не виходить. Навіть не можу зав’язати два рівних хвостики Даші, від чого починаю психувати.