Глава 1

— Щоб тебе! — стукіт у двері змушує мене підстрибнути на місці. Ялинкова іграшка вислизає з моїх рук і з бридким звуком розбивається, розлітаючись дрібними уламками по паркету. Потрібно терміново прибрати, поки Даша не поранилась.

Стукіт повторюється. Глухий, гучний, наполегливий.

— Та йду я, йду! — поспішаю швидше дістатися до вітальні, поки непроханий гість не розбудив мою доньку.

Я відкриваю двері й застигаю. Це зовсім не служба доставлення, яку я очікувала. Чоловік високий, темний, з пронизливими блакитними очима. На ньому дорогий одяг, це я точно можу розрізнити не вагаючись. На зап’ясті «Ролекс», одягнений не за погодою, немов вийшов із дому, сів у авто й одразу ж поїхав у справах. Але жодної машини біля воріт нашого будинку немає. І я точно впевнена, що він не один із наших сусідів.

Незнайомець проходиться поглядом по моїй фігурі, мружиться, куточки його губ підіймаються в натяку на усмішку, швидше за все, він залишився задоволений побаченим, але мені його увага не лестить, навпаки, від того, як він дивиться на мене, спиною проходить неприємний холод. Дивне передчуття наростає всередині мене, попереджаючи про небезпеку.

— Якщо ви до мого чоловіка, то його немає вдома, — виходить трохи нервово, і я сподіваюся, що він не помітить цих ноток у моєму голосі.

— Насправді я до вас, — він говорить повільно, беземоційно, ліниво, немов дві хвилини в моїй присутності вже встигли йому набриднути.

— Пробачте, але ми не знайомі, якщо хочете поговорити — запишіться на зустріч.

Він мені не подобається. Ні крапельки. Відчуття небезпеки наростає, проноситься яскравим спалахом у голові, закликаючи швидше відійти від незнайомця. Я намагаюся зачинити двері прямо перед носом чоловіка, але він не дає.

— Ви не зрозуміли, ми поговоримо сьогодні. Просто зараз.

Я не встигаю зреагувати, як чоловік штовхає мене всередину, переступає поріг мого будинку без запрошення й із гуркотом зачиняє за собою двері. Я опиняюся в пастці. Разом із ним.

— Що вам потрібно? — я намагаюся не показувати свій страх. Прямо біля дверей панель охорони, якщо вдасться дістатися до неї, натиснути всього одну кнопку, то протягом десяти хвилин сюди з’явиться патрульна бригада.

— Поговорити. Я ж сказав.

Він схиляє голову набік, без зайвої цікавості проходиться поглядом по кімнаті, я ж схрещую руки на грудях і молюся, щоб мій чоловік скоріше повернувся додому. Він уже годину як мав бути тут. Де його чорти носять?

— Розмова непроста, Христино, ходімо, вам краще присісти. І не бійтеся, я не завдам вам шкоди, я звичайний бізнесмен, але у вас є те, що належить мені, — посміхається він, хапає мене за лікоть і тягне за собою в бік дивана.

Я дивлюся на нього з подивом і страхом. Він говорить загадками, а ще звідкись знає моє ім’я.

— Я не розумію, про що ви.

— Моя дочка. У вас моя дочка.

— Що за нісенітниця? — питаю хрипким голосом, але на задвірках свідомості вже крутиться припущення, у яке я не хочу вірити.

— Ви удочерили дівчинку, Христина. Рік тому. Знаю, у це складно повірити, але я шукав її. Довго шукав. І тепер хочу піклуватися про неї сам. Ось документи, — він дістає з чорної шкіряної теки стопку аркушів і простягає їх мені, — вивчіть їх, я хочу, щоб ви підписали відмову від дитини. Вона не належить вам.

— Брехня! — зі злістю скрикую я й різко встаю з дивана, вириваю з його рук чортові документи й із силою кидаю білі аркуші прямо в обличчя чоловіка.

Материнський інстинкт геть відключає в мені почуття страху й самозбереження.

— Її батьки загинули в автокатастрофі. Вона сирота! А вас я бачу вперше в житті! Вона за законом моя, тож забирайтесь геть із мого дому! Зараз же! — вказую в бік виходу й із люттю в очах дивлюся на чоловіка.

Самозванець зітхає. Потирає пальцями перенісся. Потім дістає з кишені складену вдвічі фотографію, розправляє її, кладе на стіл переді мною і спокійно вимовляє:

— Мене звуть Марат. А це її мати. Яна. Тут вона на сьомому місяці вагітності. Це фото зроблено за кілька тижнів до нашої сварки, після чого вона зникла з мого життя з іншим чоловіком. Я довго не міг знайти ні її, ні дитину. До вчорашнього дня.

Я кидаю короткий погляд на фото, але й цього достатньо, щоб вловити схожість дівчини з біологічною матір’ю Даринки. Ні, цього не може бути. Він бреше. Адже я тільки-тільки знайшла щастя, про яке мріяла, й що тепер?

— Забирайтесь геть із мого дому, втретє повторювати не буду, — я стискаю руки в кулаки, тремтячи від люті. Як він посмів заявитися до мене і просити відмовитися від власної дитини? Так, Даша не моя рідна донька, я так і не змогла завагітніти після того, як втратила дитину шість років тому, але це не скасовує того факту, що я неймовірно люблю своє янголятко.

Вираз обличчя Марата різко змінюється. Від спокою не залишається і сліду. Він у два кроки перетинає відстань між нами, хапає мене за комір блузки й тягне до себе. Так близько, що варто зробити вдих, як у ніс вдаряє його аромат із нотками хвої. Так близько, що його гаряче дихання обпалює мою шкіру, а холод синіх очей сковує, не даючи відвести вбік погляд.

— Ти підпишеш ці кляті документи. Зараз же. Не зли мене, Христино, адже я можу й по-поганому змусити тебе це зробити, — гарчить мені в обличчя, я ж відчуваю, як починаю задихатися від нестачі повітря.