2

5 травня 

Я чую, як вони шепочуться у вітальні. Коли я пройшла до своєї кімнати вони навіть уваги не звернули. Максим та Ніколь лежали на дивані, він її обнімав ззаду, вона трохи повернула до нього голову.

Макс дозволив мені залишатися у нашій квартирі, щоб не травмувати Ніколь. Бо я була її подругою дитинства, її родичкою. 

Вона постійно страждала через їх стосунки з Максимом.  Декілька разів при ньому навіть намагалася його мені повернути. Макс на це ніяк не реагував, хоча мав би засумніватися у щирості нової коханки. 

Якщо б до мене поставилися, як до речі, та захотіли повернути, подарувати, я б образилася.

Хоча… Я тоді нервово сміялася, та казала, що я за них рада. Я його більше не кохаю та хочу, щоб ми справді були друзями.

За фразу «я його вже давно не кохаю» мені від неї пізніше прилетіло. Вона сказала, що мій колишній наречений так до мене став відноситися через ці слова. 

На мою думку він мав би радіти, що після розставання, я не дістаю його своїм коханням.

«Ти брешеш!» - постійно повторювала вона, намагаючись вивести мене на чисту воду.

А потім до неї дійшло. Боже, як же мені тоді хотілося задушити себе руками. 

«Я зрозуміла, що тобі справді погано»

Зрозуміла вона! Нехай я не плакала сильно після розставання мене дуже зачепили його нові стосунки. А тим паче з людиною, яку я сама запросила у квартиру. Після цих слів нічого не змінилося. Вона продовжила робити те, що й робила.

Дурепа. Яка ж я дурепа. Я хотіла, щоб їй було легше. Щоб вона була подалі від фронту, від війни. А вона з першого дня стала заглядатися на мого нареченого. 

Визнаю, я тоді була сліпа та глуха. Я відганяла від себе ревнощі, щоб не руйнувати стосунки. Я вважала, що придумую проблему з ніщо. Не можуть же мене справді зрадити?!

Дорогий щоденник, я ні в чому себе не виправдовую. Можливо, якби я більше його кохала, то він не знайшов собі іншу. Я була сірою мишею на її фоні. Вона швидко навела лад у будинку. Я й половини не зробила….

Але навіть, якщо я була такою жахливою дівчиною, я не заслужила подібного відношення…

3 травня 

Я погодилася поїхати з ними на пікнік. Всередині постійно щоб обривалося, але я намагалася усміхатися. Я думала, що ми тепер будем просто друзями. Сподівалася, що тепер усе налагодиться. Він сам це запропонував. Підлий брехун… 

Світило сонце, я раділа, що нарешті зможу вільно дихати. Тепер ми могли бути друзями, а не вдавати з себе закохану пару. Поруч була Ніколь. Я гнала ревнощі геть, бо Ніколь пережила те, що мені не снилося. Її сім’я деякий час вимушена була ховатися від обстрілів. Саме через це я боялася зайвий раз у чомусь дорікнути їй. Бо їй погано. Їй потрібна наша підтримка. Я раділа, що Максим підтримує Ніколь. Купив їй нові речі. Я ревнувала, що вона ділиться проблемами з ним, а не зі мною. 

Я багато в чому була перед нею винна. Тому намагалася не чіпати зайвий раз, даючи їй змогу оговтатися. Тим паче у Ніколь був коханий, за якого вона хотіла заміж. Які тут можуть бути ревнощі? Подумай своєю головою, Аню! 

І через декілька днів після того, як Макс сказав, що ми розсталися, я погодилася на пікнік з нашими спільними друзями. Його друзями… 

Я вже заплуталася у своїх думках.

Мій мозок розплавився напевно на сонці. Бо досі не розумію, якого біса я те робила?! Яка дружба? 

Але після смерті кішки, яку я дуже любила і яка тяжко хворіла, моя психіка вирішила, що так буде для мене краще. Я усміхалася тим, хто нещодавно пропонував вбити тварину, щоб вона не мучилася. Хочу зазначити, що ветеринар був налаштований рятувати тварину. У Європі життя тварини таке ж цінне. А вони знайшли лікаря який за копійки б її вбив… 

У мене не було грошей щоб знайти кращу клініку. У той день, коли Максим розірвав помолвку я бігала по всьому місту шукаючи лікаря. Я погано знала мову. Погано знала місто…

Вони хотіли вбити дорогу для мене істоту. Це було піврічне кошеня якому я пообіцяла ніколи не залишати.

 Коли я плакала моя кішечка завжди намагалася витерти сльози своїм маленьким носиком. А потім щось сталося. Зранку 24 лютого…

 Тоді Макс звинуватив мене у цьому. Їм хтось сказав, що у неї був зламаний хребет. Насправді -  тромбоемболія. Так мені сказав пізніше ветеринар з притулку. Вона не падала. Я невинна! Я не кидала її на підлогу, вона сама зістрибувала часто з рук. У мене в селі з дитинства були коти. Я не могла…. 

Хоча кому я брешу?! Мені начхати на вердикт лікаря, що вона була приречена від народження. Я винна, що зробила мало. Не віддала усе, що у мене було, щоб вилікувати.

Кішка померла через декілька днів у притулку. Я не змогла повернути у дім, де планували її вбивство. Вона відмовилася від їжі та постійно лежала у клітці. 

Я віддала її у спеціалізований притулок… Зрадниця! Я віддала її людям які могли її врятувати…. 

Я захлиналася сльозами, коли підписувала папери…  Працівницям притулку було байдуже на мої сльози, вони переживали за стан тварини. Від цього я відчувала себе ще більшим монстром…

* * *

Саме в цей момент моє кохання розбилося вщент. Я не могла пробачити відсутність підтримки у скрутний для мене час. 

Ніколь підтримала Макса, хоча знала, що я з дитинства люблю кішок та собак. Ми навіть принесли колись із вулиці та вигодовували декілька кошенят.

Дорогий щоденник. Мені справді кішка була дорожчою за нареченого та подругу. Вона мене ніколи не кидала, але я її кинула помирати на самоті…

Під час пікніку я хотіла відволіктись від поганих думок. Ніколь навіть втішала мене, коли дізналася, що моя кішка померла. 

Більше, я їх цією проблемою не потурбую…

Я усміхалася, коли ми їхали у машині Макса. Ніколь сиділа поруч із ним біля водійського сидіння, я позаду. В якусь мить у мені знов сколихнулася підозра.

«Ані, ні! В неї є наречений у Києві» - трохи посунувшись, я побачила, що він тримає її за руку.

Мій колишній тримає мою подругу за руку! Усередині наче щось обірвалося.