1

«Відпусти та забудь. - майже так сказав мені психіатр. – Він не вартий того, щоб через нього нервувати!»

Проблема була у тому, що він не займав ні краплі моїх думок. Я поховала наші стосунки в той же день, коли він написав, що ми розходимося.

«Забудь про них. Це залишилося у минулому» - казав батько. Він знав цю історію з самого початку, і розсердився, коли я запросила кузину у дім тодішнього хлопця. Ніби відчував чим це може закінчитися.

Хто ж знав, що хлопець, який ненавидів зрадників сам може стати таким?! Хто ж знав, що близька подруга може так зі мною вчинити?! – Я не хочу навіть чути про цю сім’ю!» - батько після всього порвав всі відносини з родичами.

Він за мене переживав увесь цей час, поки я не повернулася додому. Більше ми з з ним про це не розмовляли. Він виходив із себе, коли чув, що я їх при ньому згадувала. Я його розуміла... 

 Усе розпочалося з самообману, ним і закінчилося. Найбільшою моєю мрією було вийти заміж за Андрія. Ми з ним були знайомі з дитинства, а потім я дізналася, що він в мене закоханий. Нажаль наші відносини довго не тривали. Він мріяв про кар'єру закордоном , а я навідріз відмовлялася залишати свій дім. 

Це була одна з причин через, що ми припинили спілкування. 

Більше місяця після того я пролежала у ліжку, пила заспокійливі та плакала. Тоді раптом і з’явився Максим. Мені здавалося, що я знайшла нове кохання. Мені було так добре, наче моє серце зібрали з тисячі уламків. Не довго думаючи я зібралася та поїхала до нього у Чехію. 

Яка ж іронія…

Він обіцяв, що ми одружимося за пів року і він не бачить сенсу довго зустрічатися. 

З того часу пройшло два роки, пропозиції вступити у шлюб я так і не почула. Та й наші відносини трохи охолонули.  Але ми продовжували проводити час разом. Іноді нам здавалося, що у нас все добре.

А потім розпочалася війна. 

* * *

Травень 2022р

Дорогий щоденник, мені здається, що я сходжу з розуму. Я не знаю коли зробила помилку…

Я дивилася на себе у дзеркало та не розуміла, як перетворилася на ось це. 

Гнів заполонив кожну клітину мого тіла. На мене з дзеркала дивилася дівчина з блідою шкірою та гострими вилицями. Раніше в мене були красиві щічки, а після всього, що сталося вони зникли. Я була лише тінню себе колишньої. Розпатлане брунатне волосся ледь діставало до лопаток. Раніше воно було густе та блискуче. Тепер… 

Тепер думки постійно поверталися у той день, коли мій світ був зруйнований.

Війна тривала вже декілька місяців. Ворог вже стояв під Києвом. Тоді я вирішила забрати кузину до себе у Чехію. Максим люб’язно погодився поселити її у нашій зйомній квартирі.

Ми з нею не бачилися вже багато років, тому я сподівалася, що так зможу налагодити стосунки. Надолужити втрачений час. Бо у дитинстві ми були дуже близькі, а потім її сім’я переїхала. Я була винною в тому, що не продовжила спілкування. Що переключилася на свої дурні книжки, а потім на Андрія.

Часом мені було соромно, що я так повелася з подругою. Але й вона не робила нічого, щоб відновити дружбу. Дві недовгі зустрічі за п’ять років не рахуються. Я була занадто юною та закоханою, щоб приділити більше уваги подрузі. Вона ж, старша мене на декілька років, не змогла зрозуміти цього. 

Її світ був ширшим. В неї було своє коло друзів, до якого я ніколи не належала. Вона жила у великому місті, я ж у невеликому селі.

Жодного разу при тих зустрічах, вона не сказала, що я була потрібна. Що я була дорогою для неї людиною, що ті її друзі приходили та незабаром йшли.  З ними вона ніколи не могла бути відвертою.

Я була вражена її словами, бо думала, що це вона не хоче більше спілкуватися зі мною. Я навіть розуміла, чому в мене майже не залишилося друзів. Бо в якусь мить для мене почили існувати тільки книжки та Андрій. 

Невже вона помстилася мені за ці роки?